Отже, позаду «кризи марксизму» лежить більш глибоке питання переосмислення комуністичної Ідеї. Бадью згоден, що комуністична гіпотеза, властива для ХІХ і ХХ століть (перший та другий її етапи), вичерпалася й, як він висловлюється, «досягла межі насичення»[21]. Нині серед багатьох домінує негативна інтерпретація межі насичення: а саме, роблять вибір на користь висловлювання: «Сьогодні в політичній сфері нічого не можна зробити; реакційна тенденція занадто сильна». Але є друга можливість. Наприклад, у світлі деяких подій зберігати вірність певним аксіомам і виявляти дещо нове в емансипативних практиках[22]. Як і в філософії, треба зробити ще один крок... Безперечно, це має бути афірмативний крок нового починання.
На наш погляд, Бадью розробляє цю думку в переробці понять діалектики (дуже часто випробовуючи її антидіалектичними моделями на кшталт «диз’юнктивного синтезу», про який немало сказано на сторінках «Століття»). Діалектика, на переконання Бадью, насамперед означає форму мислення, що схоплює істину ситуації не через опосередкування, а через переривання, розрив або розкол у репрезентації (в книзі «Століття» це висловлено в формулі «Одиниця ділиться на Двійку»). Вже після повстання на заводі Тальбо він писав: «Я стверджую, що концепти події, структури, втручання й вірності є концептами діалектики, якщо, звісно, не зводити діалектику до плаского — неадекватного вже для Геґеля — образу тоталізації та обробки негативності. Діалектичність діалектики, як учення про подію, а не регульована пригода духу. Це радше політика, ніж історія. Діалектична думка насамперед розпізнається через її конфлікт із репрезентацією. Вона вводить у своє поле ту нерепрезентовану точку, з якої підтверджується, що ми торкнулися реального»[23]. Отже, пригода діалектики в ХХ столітті розігрувалася через «пристрасть реального»[24]. В лекції «Одиниця ділиться надвоє» натрапляємо на твердження: «Століття — фігура недіалектичного накладання Двоїни та Єдиного. Питання в тому, як століття підсумовує діалектичну думку».
Ще в ранніх працях свого «маоїстського» періоду Бадью постійно наголошував: «Справжнє діалектичне питання... завжди таке: що трапляється нового?»[25] Нещодавно в інтерв’ю для Бруно Бостилса він повторює: «Моє єдине філософське питання, я б сказав, таке: чи можемо ми мислити, що є дещо нове в ситуації, не нове поза ситуацією або деінде, а чи можемо ми справді мислити нове та розглядати його в ситуації? Система філософських відповідей, які я розробляю, хоч яка їхня складність, підкорена саме цьому питанню й ніякому іншому»[26]. Але щоб мислити нове, треба осмислити й старе. «Століття» знає багато таких зіткнень: нове й старе, деструкція та віднімання, реальне та жорстокість, сенс і нонсенс, миттєвий акт і творче тривання, істина та знання, детермінізм і волюнтаризм, історицизм і авангардизм, скінченне й нескінченне, гуманізм та антигуманізм. Вічні розпочинання століття, якого більше немає.
Українське видання цієї книги реалізовувалося довго. Довелося пройти навіть через зневіру й покласти рукопис перекладу в шухляду на кілька років — з думкою, що ця книжка ніколи не буде опублікована. Занадто впливові в неї виявилися ідейні вороги, які нізащо не хотіли її виходу в світ. Але друзів виявилося більше — і яких: сміливих інтелектуалів, незалежних художників, молодих революціонерів, прекрасних коханців — й ми не могли, врешті-решт, не здобути — разом — цієї маленької перемоги! Насамперед я дякую видавцям: Володимирові Самойленку з «Ніка-Центру», Анетті Антоненко з «Видавництва Кальварії» та Мішелю Сюрья з «Lignes». Також велику вдячність висловлюю колегам-перекладачам, які щиро долучилися до створення потрібних фрагментів з німецької та португальської: Катерині Міщенко, Катерині Терещенко, Петру Рихлу. Дякую художникам — Анатолію Бєлову та Нікіті Кадану, які робили ілюстрації до текстів книжки, що виходили в різних виданнях. Дякую авторам журналів «Простори», «Спільне», «Політична критика», Gaslo.info, які завжди були десь поруч. Також окрема подяка за моральну підтримку: Пітеру Голварду, Володимиру Ночваю, Захару Поповичу, Насті Рябчук, Володимиру Артюху, Наташі Рябовій-Коше, Ярославі Шевченко, Оксані Кривді.
Присвята
До написання цих текстів мене надихнула одна фраза Наташі Мішель, яка, попри анафеми, якими сиплють у бік революцій та активістів, із презирством ставиться до нігілізму теперішніх записних «демократів». Одного разу вона сказала: «ХХ століття таки було».
Матрицею цих тринадцяти лекцій став семінар Міжнародного колежу філософії, що проходив у навчальних 19981999, 1999-2000 і 2000-2001 роках.
Отож дякую колежу й зокрема його голові Жану-Клоду Мільнеру за те, що дозволили мені поділитися своїми думками під час публічних виступів.
Слухачам семінару висловлюю вдячність за колективну підтримку, завдяки якій увесь цей захід набув сенсу.
Дякую Ізабель Водо, яка чудово впоралась із записами та моїми імпровізаціями, що лягли в основу цієї книжки.
21 жовтня 1998 р.
1. Питання методу
Що таке століття? Згадуються слова Жана Жене в передмові до п’єси «Негри»[27] [28]. Там він іронічно запитує: «Хто такий негр?» І додає: «Переш за все — якого він кольору?» Я так само хочу запитати: століття — це скільки років? Сто? Тоді постає питання Босюе[29]: «Що значать сто, тисяча років, якщо їх стирає якась одна мить?» Яка надзвичайна мить стирає ХХ століття? Падіння Берлінського муру? Послідовність основ у ДНК? Запровадження євро?
Навіть якщо нам вдасться сконструювати століття, подати його як об’єкт для осмислення, то чи буде це філософський об’єкт, відкритий для такої особливої волі, як воля до розмислу? Чи не є століття передусім історична цілість?
Дозволимо собі спокуситися коханкою моменту — Історією. Вважають, що вона — вагоме підґрунтя будь-якої політики. Наприклад, можна резонно зауважити: століття починається війною 1914-1918 рр., разом із революцію 1917 року, й завершується розпадом Радянського Союзу та кінцем холодної війни. Коротке, зав’язане в міцний жмут століття (сімдесят п’ять років). Загалом, століття радянське. Ми вибудовуємо його за допомогою добре знайомих, класичних історико-політичних параметрів: війна і революція. Тут війна і революція постають не інакше як «світові». Століття окреслюється, з одного боку, навколо двох світових воєн, з іншого — розгортанням і падінням так званого «комуністичного» проекту як проекту планетарного масштабу.
Інші, правду кажучи, так само захоплені Історією чи тим, що вони називають «пам’яттю», рахують століття зовсім не так. І їх нескладно зрозуміти. Для них століття — це місце настільки апокаліптичних, страхітливих подій, що єдина категорія, здатна передати їхню цілість, є категорія злочину. Злочини сталінського комунізму, злочини нацизму. Отже, в самому серці століття залягає Злочин, що покладає міру всім іншим злочинам: знищення євреїв у Європі. Це прокляте століття. Головні параметри його осмислення — це концентраційні табори, газові камери, бійня, катування, організований державний злочин. Число тут стає внутрішньо властивою оцінкою, позаяк категорія злочину, віднині пов’язана з державою, позначає масове винищення. Підсумок століття відразу ставить питання підрахунку померлих[30]. Чому саме воля до підрахунку? Тому що етичне судження віднаходить тут своє реальне тільки в непосильному надмірі злочину, в рахуванні мільйонів жертв. Підрахунок — це точка, в якій промисловий вимір смерті перетинає потребу судження. Підрахунок — це реальне, яке закладають всередині моральної позиції. Одночасність цього реального і державного злочину має ім’я: тоталітарне століття.
21
Про це докладніше див.: Бадью А. Обстоятельства, 4: Что именует имя Саркози? / Пер. с фр. С. Фокина. — СПб.: Академия исследования культури, 2008.
22
Але також і винайти «велику фікцію»! «Як ми знаємо завдяки Лакану, істина сама перебуває в структурі фікції. Складність, безперечно, в тому, що ми маємо знайти велику фікцію, не маючи її власного імені. В минулому столітті в усіх пристроях фікції, що працювали в політичному полі, було власне ім’я. Для мене наша сьогоднішня проблема. як володіти фікцією без власного імені». Бадью А. Политика: неэкспрессивная диалектика // Бадью А. Загадочное отношение философии и политики / Пер. с фр. Д. Кралечкин. — М.: Институт Общегуманитарных Исследований, 2013. — С. 104-105.
23
Бадью А. Meтa/Политика: Можно ли мислить политику? Краткий трактат по метаполитике / Пер. с фр. Б. Скуратов, К. Голубович. — М.: Логос, 2005. — С. 69.
24
Якщо характерною особливістю ХХ століття, що минуло, Бадью називає «пристрасть реального», то особливістю ХХІ ст. він називає «демократичний матеріалізм», який твердить: «Є лише тіла та мови». Цій доктрині нового століття Бадью протиставляє свою платонівську «матеріалістичну діалектику», що стверджує: «Є лише тіла та мови, якщо тільки є істини». Цю думку Бадью розвиває в праці «Логіка світів».
28
«Негри», як і майже всі тексти Жене після романів раннього періоду (тобто після великого дослідження Сартра «Святий Жене, комедіант і мученик»), — важливий документ століття, позаяк зображає зв’язок білих людей Заходу з тим, що можна назвати їхнім чорним історичним несвідомим. П’єса «Ширми» намагається не просто переповісти жахіття колоніальної війни в Алжирі, а й створити театр, що передавав би суб’єктивний стан героїв, — унікальна спроба такого роду, якщо, звісно, не брати до уваги дивовижної та відлюдної «Могили для п’ятисот тисяч солдатів» Ґійота, який перетворює війну на щось на кшталт матеріалістичної поеми, схожої на поему Лукреція.
На мій погляд, літературне зусилля Жене сягає апогею в шедеврі «Полонений закоханий», де він вже не театральними, а прозовими засобами підносить до рівня вічності гострий момент війни палестинців з Ізраїлем, а також — разом із Чорними пантерами — момент нескінченної і прихованої громадянської війни, що зветься Сполученими Штатами.
29
Не думаю, що хтось іще читає Босюе, й зокрема цитовану мною «Надгробну проповідь». А проте — треба віддати належне Філіпу Солерсу, який здавна палко обстоює його мистецтво, — це один з найсильніших мовців у нашій історії. Для тих, хто, крім усього іншого, цікавиться, як-от, сподіваюся, читач цієї книжки, підсумком століть, важливо розглядати Босюе як найпослідовнішого захисника провіденціалістського, а отже, раціонального, хоч воно і перевищує ресурси нашого розуму, бачення людської історії.
30
Вже більше двадцяти років так звані «нові філософи» зводять наслідки століття до такого підрахунку, підпорядковуючи всю думку про політику найбільш регресивному «моральному» підсумовуванню. Нещодавню появу «Чорної книги комунізму» треба розцінювати як абсолютно злощасне історичне опанування такої регресії. Годі дати раду підрахункам, де під словом-валізкою «комунізм» намішані неабияк несхожі й за намірами, й за послідовністю політики, що розтяглися на сімдесят років історії. Якщо йти за методами книги, геть неможливо піддати осмисленню ті грандіозні знищення й даремні втрати життів, які справді супроводжували деякі ті політики. Адже те, що не помислено, залишається. Попри поширене переконання, повторення можна запобігти завдяки думці, а не пам’яті.