На позір природний характер сенсу сучасного, або західного, капітало-парламентаризму насправді, як ми добре розуміємо, є лишень дієвістю відсутності сенсу, яка будь що стережеться презентувати себе як істину. Сучасний капіталізм і його політичний результат у вигляді держави, консенсусної парламентської держави, не містить ані сенсу, ані істини. Чи скоріше: вони подають такий «брак» істини та відсутність думки як «природний сенс». Капітало-парламентаризм сховався під змішанням сенсу та істини, що насправді не підтримує ні перше, ні друге. Його правило залежить лише від функціонування, а отже, є правилом екстеріорності. Воно аж ніяк не потребує суб’єкта як політичного суб’єкта. Тож цілком природно воно бере гору над підшовленим і катастрофічним проектом реального комунізму, що подав сенс як такий, що нібито коекстенсивний істині.
Безсумнівно, нам слід покласти край нещодавнім темам, якими так звана «політична філософія» намагається пристосуватися до того, що, на її гадку, є тріумфом капітало-парламентаризму: апологія права, правової держави та прав людини. Адже ця апологія відверто має на меті надати сенс занадто об’єктивістському апарату ринкової економіки та електоральному ритуалу.
Якби йшлося про лишень пропагандистське питання опіній, було б не варто на цьому спинятися. Але зрозуміло, що категорія права, як і більш «первісна» категорія Закону, прагне стати точками обов’язкового проходження для «політичної філософії», а насправді — для сучасної софістики.
Ясно, апологія права та Закону передбачає таку філософську оцінку політики, яка з самого початку змішує її з державою. В рамках такої апології і мови не може бути про політику як рідкісного та послідовницького типу думки. Зсередини такої політики «право» за певних умов може набувати сенсу припису або сенсу в свідомості, що не має зв’язку з правовою державою. Таким був випадок близько 1978 року, коли страйкарі центру «Sonacrotra» вийшли з гаслами «Французи, іммігранти, рівні права», і знову 1983 року, коли страйкарі на заводі Тальбо вимагали «права робітників». Насправді в обох випадках ішлося про право без Права, про політичний припис, нечутний для будь-якої форми державного права.
Коли «філософи» говорять про Правову Державу, то вони геть не мислять право без права, через яке декларує себе політична свідомість. Ці філософи говорять про інституційну фігуру, ставлять філософію не під умову політики, а під умову парламентської держави. «Політична філософія» як філософія правової держави обґрунтовує свою можливість як таку, що пов’язана з існуванням особливої форми держави і виступає проти іншої (почилої в бозі «тоталітарної» держави).
Заради чіткої аргументації погодьмося стати на її шлях — шлях, який знову ж таки ніколи не був нашим (і ніколи не був шляхом будь-якої справжньої філософії), — шлях політичної філософії, і запитаємо: що таке розглянута філософськи правова держава?
В онтології історичних множин, яку я запропонував[134], держава [l’État], осмислена як становище ситуації [état d’une situation], — це те, що забезпечує структурний підрахунок частин ситуації, ситуації, що загалом має власне ім’я — «нація». Говорити, що таке становище, тобто така операція підрахунку, є державою «права», насправді означає, що правило підрахунку не пропонує жодної особливої частини як парадигми буття-частини загалом. Інакше кажучи: жодній підмножині, як-от знаті, або робітничому класу, або Партії класу, або «заможним», або релігійникам тощо, не призначена ніяка особлива функція в операції, якою інші підмножини підраховуються або розглядаються. Або ще інакше: в державі права жоден експліцитний привілей не кодує операції, якими держава співвідноситься з підмножинами, межі яких встановлено в «національній» ситуації.
Оскільки державний підрахунок не підтверджений ніякою парадигматичною частиною (ані Партією), він може бути підтверджений лише набором правил, правил права, які є формальними якраз у тому, що вони не надають привілею, в основі своєї легітимації, жодній особливій підмножині, але застосовуються, як стверджують, до «всіх», тобто до всіх підмножин, зареєстрованих державою як підмножини ситуації.
Часто кажуть, ніби ці правила стосуються всіх «індивідів», а отже, протиставляють демократичний устрій з індивідуальною свободою тоталітарному режиму самопроголошеної фракції, Партії та її лідерів. Але все зовсім не так: ніяке державне правило насправді не стосується цієї особливої нескінченної ситуації, яку ми називаємо суб’єктом або індивідом. Держава стосується лише частин або підмножин. Навіть коли вона на позір має справу з індивідом, ідеться не про індивіда в його конкретній нескінченності, а про нескінченність, зведену до Одиниці-підрахунку, тобто підмножини, в якій індивід лишень один з елементів, що математики називають «синглетоном» (множина, що складається з одного елемента). Той, хто голосує, сидить у в’язниці, платить внески соціальному страхуванню і так далі порахований певним числом, ім’я якого «сиглетон», а не буття, взяте до уваги як нескінченна множина. Коли держава правова, то це просто означає, що стосунок до індивіда-підрахованого-як-одиниця провадиться за правилом, а не на основі оцінки, привілейована підмножина якої є нормою. Правило, байдуже яке саме, не може саме по собі гарантувати ефект істини, адже жодна істина не зводиться до формального аналізу. Всяка істина, будучи водночас сингулярною та універсальною, є, певна річ, процесом врегульованим, але ніколи не коекстенсивним до свого правила. Стверджувати, як це роблять грецькі софісти, а після них Вітґенштайн, що правила утворюють «ґрунт» думки — настільки, наскільки думка підпорядкована мові, — неминуче дискредитує цінність істини. Це, зрештою, саме той висновок, до якого доходять софісти та Вітґенштайн: сила правила суперечить істині, яка тоді обертається на просто метафізичну Ідею. Для софістів існують лише конвенції та стосунки сили. І для Вітґенштайна є лише мовні ігри.
Якщо існування держави права — а отже, державного панування правил — утворює суть політичної категорії демократії, звідси випливає вирішальний філософський наслідок: політика не має жодного внутрішнього зв’язку з істиною.
Це, я повторюю, філософський наслідок. Тому що лише з філософського місця такий наслідок може бути найменований. Держава права для внутрішнього законодавства має лишень функціонувати. Таке функціонування не стверджує, виходячи із себе, зв’язок, який воно підтримує чи не підтримує з філософською категорією Істини. Філософія і тільки філософія, перебуваючи під умовою політики, може ствердити наявну долю політики як процедуру істини.
Твердження, що ядро сенсу політики лежать у Праві, неминуче приводить до того, що філософське судження щодо політики проголошує радикальну зовнішність політики до теми істини. Якщо держава права є «основою» політичного прагнення, тоді політика не є процедурою істини.
Логічний висновок підкріплюється емпіричною очевидністю. Парламентські держави Заходу не претендують на жодну істину. З філософської точки зору, вони, так би мовити, держави релятивістські та скептичні, не просто через випадок або ідеологію, а за своєю суттю, оскільки їхня «основа» — це правило права. Ось чому ці держави охоче подають себе як «найменш погані», ніж як найкращі. «Менше зло» означає, що в будь-якому разі ми перебуваємо у релятивному та поганому чи, точніше, ми є в царині — державницькому функціонуванні, що не має прямого зв’язку з афірмативною нормою, як-от Істина чи Благо.
134
Онтологія держави викладена (під іменем становища ситуації) в книзі «Буття та подія» (медитація 7, 8, 9). Держава (в її політико-історичному значенні) проаналізована як приклад цієї фігури буття. Головна ідея в тому, що становище ситуації (її репрезентація) є надмірністю над ситуацією (над її презентацією). Тут «надмірність» — чіткий концепт.