Лакан дуже влучно зазначив, що досвід реального завжди є частково досвід жахливого. Справжнє питання полягає не в уявному, а в тому, що ж у радикальному досвіді відіграє роль реального. У будь-якому разі аж ніяк не обіцянка кращих часів. Зрештою, переконаний, суб’єктивні спонуки до дії, мужності, навіть покори завжди залягають у теперішньому. Хто робив щось коли-небудь в ім’я непевного майбутнього?
5. Важливість третьої строфи в тому, що вона віддає визначальну роль поезії, поетові. По суті, нам говорять, що коли ми хочемо розпочати новий світ, треба, щоб «флейта» (мистецтво) з’єднала коліна днів, об’єднала тіло часу.
Тут ми віднаходимо ще одну наскрізну тему століття: яка функція мистецтва? Яке спільне мірило між мистецтвом і століттям? Ви знаєте, питання вже захоплювало ХІХ століття. Воно постає з напруження між історицизмом і естетичною абсолютністю. Протягом великої частини ХІХ століття важливою була функція поета-проводаря, коли абсолют мистецтва спрямовував народи крізь час. Гюґо був таким архетипом для Франції, Вітмен — для Сполучених Штатів. У найбуквальнішому сенсі фігура авангарду виступає попереду, пов’язана з пробудженням народів, прогресом, звільненням, піднесенням енергій.
Але уявлення про поета-проводаря, вийшовши з ужитку наприкінці ХІХ століття, в ХХ столітті геть руйнується. ХХ століття після Маларме засновує іншу фігуру — поета як дієвого таємничого винятку, утримувача втраченої думки. Поет захищає — в мові — забуту відкритість, він, як каже Гайдеґґер, «охоронець Відкритого»[40]. Поет стоїть на чатах проти облуди. Ми знову, як завжди, перед одержимістю реального, позаяк поет запевняє, що мова зберігає здатність називати. Така її «стримана дія» (Маларме), що залишається дуже високою функцією.
У нашій третій строфі чітко бачимо, що перед мистецтвом — у цьому столітті — стоїть завдання об’єднувати. Мова йде не про масове єднання, а про інтимне братерство, про руку, що стискає іншу руку, коліно, що торкається іншого коліна. Якщо воно досягне в цьому успіху — вбереже від трьох драм.
a) Драма важкості й закритості. Це принцип свободи поезії, що єдина може звільнити століття з його в’язниці, якою є воно саме. Поезія має силу вирвати століття з лап століття.
b) Драма пасивності, людської зажури. Без єдності, приписаної поезією, нас хитає хвилями смутку. Поема сповідує принцип радості, активний принцип.
c) Драма зрадливості, поранення, отрути. Століття — під знаком змія (добре змальованого Валері[41]) — це також спокуса абсолютного гріха, що полягає в безкомпромісній відданості реальному часові [réel du temps]. «Золота міра» означає: віддатися століттю, його ритмові, а отже, погоджуватися без посередників на насильство, на пристрасть реального.
Проти всього цього маємо тільки флейту мистецтва. Це, безперечно, принцип мужності всякої роботи думки: належати своєму часові — й небаченим чином не належати йому. Говорячи словами Ніцше, мати мужність бути несвоєчасним. Будь-яка справжня поезія — «несвоєчасний роздум».
По суті, починаючи з 1923 року Мандельштам нам говорить, що, зважаючи на насильства століття й не відвертаючись від них, поезія закорінюється в очікуванні. Насправді вона не віддає себе на заклання ні часові, ні обіцянці майбутнього, ні чистій ностальгії. Поезія перебуває в очікуванні як такому, очікуванні як прийманні [accueil]. Вона може сказати: так, весна повернеться, «бризнет зелени побег», але ми залишимось, зі зламаним століттям на колінах, намагаючись протистояти хвилі людського смутку.
Це століття було століттям поетики очікування, поетики порогу. Поріг не переступлять, але його збереження дорівнюватиме силі поезії.
Я хотів би завершити цю лекцію трьома дуже різними вираженнями цього мотиву: в Андре Бретона, Гайдеґґера, Іва Бонфуа.
а) Андре Бретон, «Нестямна любов» (1937)
У цьому столітті 1937 рік — рік особливий. Метонімічний рік, в якому концентрується щось суттєве. Це абсолютний згусток, даний у своїй сутності, в надлишку своєї сутності, сталінського терору. Адже це рік так званого «великого терору». Стають кепськими справи в Іспанії — внутрішній мініатюрі цілого століття, — позаяк тут фігурують усі дійові особи (комуністи, фашисти, робітники-інтернаціоналісти, бунтівні селяни, найманці, колоніальні війська, фашистські держави, «демократії» тощо). Того року нацистська Німеччина перетнула точку неповернення у підготовці до тотальної війни. Визначальний поворот відбувся в Китаї. І у Франції 1937 року стає зрозуміло, що Народний фронт зазнав поразки. Не забудьмо, що депутати 1937 року скликання вже за два роки голосуватимуть за повновладдя Петена.
Того року, зрештою, народився я.
Що пропонує Андре Бретон у 1937-му? Сильний різновид поетики очікування, поетики вартового. Подаємо початок третього розділу «Нестямної любові»:
[На вістрі відкриття, в мить, коли очам першопроходців відкривається нова земля, в мить, коли їхні стопи стають на берег, у момент, коли науковець переконується, що став свідком донині незнаного, коли він починає усвідомлювати вагу свого висновку — відчуття часу скасовано в п’янкій удачі, — дуже тонкий вогняний зблиск, як ніщо інше, викриває та довершує сенс життя.]
Сюрреалізм завше прагнув до відтворення цього особливого умонастрою, гребуючи у підсумку здобиччю й тінню того, що більше вже тінню не є й ще не є здобиччю: тінь і здобич тут злилися в одному спалаху. Треба не залишати позад себе захаращеними дороги бажання. Ніщо так не занепащує, в мистецтві, в науках, як воля до використання, здобичі, врожаю. Геть ув’язнення, хай то в питанні всезагальної користі, хай то в садах дорогоцінних каменів Монтесуми! І сьогодні досі я не чекаю нічого, крім лише моєї рішучості, крім цієї спраги до блукання назустріч всьому, що переконує мене, що зберігає таємний зв’язок із іншими рішучими особами, так, ніби ми покликані раптово об’єднатись. Хотілось, щоб життя моє не лишало інших згадок, окрім пісні вартового, пісні, щоб вкоротити очікування. Хай там що станеться чи не станеться, дивовижне саме чекання.
Фігура вартового — один з великих художніх образів століття. Вартовий — це той, для кого важить лише інтенсивність дозору, а отже, тінь і здобич для нього зливаються в одному спалаху. Теза дозору, або очікування, полягає в тому, що стерегти реальне можна, лише залишаючись байдужим до того, що трапляється чи не трапляється. Це суттєва теза століття: очікування — найважливіша чеснота, позаяк вона — єдина наявна форма інтенсивної байдужості.
b) Гайдеґґер
Пропоную уривок «Людина мешкає в поеті»:
«Людина мешкає настільки, наскільки вона „будує“» (baut) — цей вислів нині дістав свій істинний смисл. Людина не мешкає як така, що лишень організовує своє житло на землі, під небом, оточуючи турботами, яко селянин (Bauer), речі, що зростають у кількості, й водночас зводячи помешкання. Людина може будувати, лише якщо вона мешкає (baut) вже в розумінні мірки, що задає поет. Істинне мешкання (Bauen) має місце там, де є поети: там, де є люди, що вимірюють архітектоніку, структуру мешкання.
40
Гайдеґґер присвятив поезії незліченну кількість текстів. Без сумніву, найбільш неоднозначні серед них найвагоміші у питанні, що нас цікавить: межові точки століття. Тож радимо звернутися до збірки «Підхід до Гельдерліна» в перекладах Анрі Корбена, Мішеля Деґі, Франсуа Федьє, Жана Льоне (Gallimard, 1979).
41
Від «Начерку про Змія» до «Юної Парки» можна з упевненістю твердити, що змій — один зі звірів Валері, як-от орел — один зі звірів Заратустри. Говорячи про століття, Валері не той мислитель, до якого можемо залишитись байдужими, зовсім навпаки. Змій позначає у своїй емблематиці укус пізнання, пробудження ясної самосвідомості. Зазначимо, що Валері на свій лад порушує велике питання, за яким ми тут ідемо: як напевне дістатися до реального? У найдовершенішій поезії «Надморський цвинтар» він доходить висновку, абсолютно у віталістичному стилі століття, що реальне завжди виламується з рефлексії, ввергається у безпосередність миті, епіфанію тіла:
— Переклав з французької Михайло Москаленко.