– Дєд... Ході, дєд, покайфуєм...
Плюнув та й пішов до хати. Шкода було маку – хтось таки напік би з нього пирогів, та й на кутю Ольці згодився б. Шкода було маку, а потороччє – нє.
А ввечері пес загавкав, хоч по-старечому й натужно, проте наполегливо. Вийшов зрештою у сіни і почув шкряботіння об двері. За дверима, на землі, щось ворушилося у темряві й сипіло. Мовби незнана твар.
– Дєд... Спасі меня, дєд...
Він і порятував. Якось з горем пополам затяг те дурне потороччє до хати, понатужився, зрештою змусив і її сяк-так на ноги звестися і, понатужившись, як коло доброї колоди, на ліжко втарагунив.
Дівчина вовтузилася, хрипіла, а потім наче ожила й заметалася по ліжкові.
– Дєд, черві лазят... Почему у тєбя так много червєй? I таких больших... О, да твоя голова оторвалась... I моя тоже... Смотрі, как лєтают... Хватай, а то улєтят... Дєд, хватай...
Чого вона тільки не верзла і в яких страшних муках не корчилася, цяя дівка. Кілько разів забивалася у судомах, з перекошеним лицем і піною в роті. Здавалося, от-от гигнеться.
Яків не знав, що роботи. Бігти по фершалку? Ще чого доброго, доки ходитиме, цяя заблуда рознесе геть усе в хаті ци й саму хату підпалить... Вигнати? Тоді геть пропаде...
Зрештою незвана гостя замовкла, й на довгі хвилини Якову здалося, що замовкла навіки. Коли ж розплющила очі, здригнулася кілька разів, тоді сказала щось тихо-тихо, він аж нахилився над ліжком, щоб почути:
– Дєд, сдєлай же что-то... Не уколєш – помру...
– А ти не... То я дохтурку покличу...
– Не бойся, ізбу не сожгу, – наче почула його думки.
Приведена ним того-таки вечора дохтурка Вікторія глянула на тільце, що здригалося у напівсні в судомних конвульсіях, взяла за руку, підняла рукав, подивилася на геть сколотий синьо-чорний цурпалок:
– Ломка, Якове Платоновичу... Боюся, що на останній стадії...
– Останній стадії?
– Так. Кажуть, тоді вони навіть маківки просто їсти беруться...
– І цяя трощила...
Дохтурка подивилася ще раз на примару, на Якова.
– «Швидку» я, звісно, викличу... Документи є при ній?
– Документи?
– Ну, паспорт чи щось...
– Ни знаю...
Ні документів, ні речей при цій приблуді-наркоті не було. Тильки старе, геть вибруднене платтячко, а під ним, вочевидь, давно не міняні майтечки, трусики, як типерка кажуть. Та майтечки Яків уже потім побачив, як вона на другий день, геть знесилена, попросила:
– Дєд... Сходіть би мне... Ізвіні... Но двігать нічем не могу... Всьо словно із вати... Нєт, із жєлє...
Він і приніс стару каструлю, поміг ті майтечки зняти, а тоді відвернувся.
Та то було вранці, а ввечері Яків не знати чого сказав до дохтурки:
– Не треба «скору»...
Невідомо чого й сказав... Ци... Ци передчував щось?
– Не треба? – здивувалася дохтурка.
– Я того... Їден свій спосіб попробую...
– Ну, як хочете... Але як помре?
– Може, й не помре.
Дохтурка зробила якийсь заштрик і пішла.
Спосіб... Він пригадав, як тітка Герасимиха дядька Івана од білої гарячки рятувала. А ще од лютої наврочниці...
Змусив, буквально силою влив до рота теплої посоленої води з настоєною ромашкою. А тоді, як виблювала, настоянки оману, яку для себе приготував, бо ж кашель посеред літа невідомо чого став душити, дав напитися, поволі, між зубами звелів проціджувати.
Незвана гостя після того то засинала, то прокидалася, хрипіла й просила ще укола. На ранок затихла, а коли він прокинувся, задрімавши на лавці після тої нічної несплячки, здалося, що не дихає. Кинувся, нахилився до блідого, як смерть, лиця.
Дихала, хоч і ледь чутно.
З того дня він за трави взявся. І спосіб із травами од Герасимихи покійної, і ще дідівський, що рятував од ламання костей, од ревматизму та од глистів у голові, як у них в селі казали, – все перепробував.
– Нащо вам, тату, тая морока з циєю потороччю, чужаницею? – Олька.
– Сказано в Писанії... Поможи ближньому...
– Знаю... Знаю... Порятуєте, а вона вб’є або обкраде. Така ближня, що й до вітру разом не ходили...
– А що в мене красти...
– Приведе таких, як і сама...
Вони сварилися, а дівчисько, виявляється, слухало...
– Тьотка, ви Екзюпері читалі?
Заскочені, вони обоє – батько і дочка – обернулися. Стоїть, од вітру хитається. Очиськами – нічого не скажеш, гарні, майже блакитні, з поволокою – блимає.
– Якого ще в дідька Зюпері? – Олька вибухнула.