— Так уже й без голів? — здивувалася жінка.
— Канєшно. А то ж як? Ти думаєш, чого вони виють? Бо, перекидаючись через голови, щоб стати вовкулаками, звертають собі шиї. Та й тоді ходять і шукають ті голови по всіх усюдах.
— А як же виють без голів? — жінка запідозрила брехню.
— То ж відірваними головами й виють, щоб знати, де ті голови швидше знайти, — і оком не кліпнувши, бовкнув Тягнирядно.
— Брехня це все, — махнула на нього гускою жінка — і раптом заклякла ні жива ні мертва.
— Що таке? — спитав чоловік.
Дружина мовчки вказала вбік. Чоловік глянув туди, куди націлився жінчин палець, — і сам ледь не зомлів: там справді стояло рачки якесь привиддя без голови. Звідки Тягниряднам було знати, що то неборака Остап Квіточка застряг у байбачій норі і вимахує руками в намаганні скинути з власної спини байбака.
— Господи милостивий! Ти таки правду казав, Васько. Он він, диви, голову ловить, — перехрестилася Тягнирядниха.
— Йосип Дядюк! — аж сів на землю Тягнирядно. — Безголовий... А голова бобряча в нього, хто б міг подумати...
— Тікаймо! — заверещали хором Тягнирядни і, покидавши все, що мали в руках, кинулися навтьоки.
Зловісне «у-у-у-уй-й!!!» врізалося їм у спини.
Докірливе «ґа-ґа-ґа!» долучилося до нього.
Партія порятунку пекла
Куць подався шукати вихід нагору, а Вельзепер, приголомшений почутим, наче мішком з-за рогу вдарений, так і лишився сидіти у напівтемній печері. Куць кликав його з собою, удвох, мовляв, і веселіше, й безпечніше, але недодідько навіть не чув, що той говорить.
Згодом Вельзепер і собі десь поволік напівслухняні ноги, але ні куди він іде, ні навіщо, навіть сам сердега не знав. Він про це й не думав. Усі гадки покинули його. Окрім єдиної: «усе козлу під хвіст, усе козлу під хвіст, усе козлу під хвіст...».
З тяжким серцем плентався Вельзепер пеклом, аж раптом невеселу течію його дум перервав ледь помітний відблиск, що промайнув узгір’ям. В одній з печер хтось палив вогонь. Вельзепер навшпиньки підійшов ближче, аж до самого входу в склеп, і почув голоси.
— Ти чим криєш, паскуднику?! — чувся з печери обурений голос. — Яка дама, яка дама, питаю тебе?! Ану, забери її геть, бо зараз нею тебе нагодую!
— Вибачте, недобачив, — відповів на те інший голос.
— Забирай, бо я тобі так недобачу, що юшкою вмиєшся! Ти, гнидячий гниднику, кого дурити надумав?
— Вибачте, пане Шкварчак, я незумисне.
«Пане Шкварчак... пане Шкварчак, — зашкварчало в недодідьковій голові, — пане Шкварчак... щось знайоме, знайоме до болю, чорти б мене взяли! Шкварчак... Шкварчак...»
Так і не пригадавши, кому ж належить це прізвище, Вельзепер надумав зайти й на власні очі побачити присутніх, щоб зрозуміти, чому ж оцей «шкварчак» так роз’ятрує його нечисту душу.
У печері, біля вогнища сиділи троє. Всі були чортячого роду. Двоє — великий і малий — худі й закучмані, хоча до Вельзепера їм було як до неба рачки. Третій, видно, був колись доволі тілистий, бо ще й тепер мав на собі трохи жиру. Чорти грали в дурня і не помічали зайшлого кажанолова.
— Добридень, — привітався недодідько, — чи приймете до компанії?
Присутні скочили на ноги, наче під їхніми ратицями спрацювали якісь хитромудрі пружини.
— Хто такий?! — не так суворо, як перелякано випалив найбільший чорт.
— Свій я, не лякайтесь, — одізвався Вельзепер, — чи можна до вогню?
— А чого ж, — спокійніше ніж здоровань, промовив інший, найтовстіший нечистий. З усього було видно, що він тут править за старшого. І мова, і постава, і вираз чорних, аж лискучих, очей вказували на вищість цього чорта.
Вельзепер придивився — і щось йому видалося знайомим у ватажкові присутніх. Мабуть, це і є той Шкварчак, — подумав недодідько. — Але хто ж він такий?..
— Проходь, сідай, коли не жартуєш, — вів далі головний у печері, — звідкіля такий будеш, як звати?
— Вельзепер я, — відповів, — недодідько. А звідки... хто його зна, звідки. Звідусюди, де мене тільки життя не попоносило.
— А ти тут не крути! — гиркнув найменший чорт, той, що досі не зронив ані пари з-під рила. — Бо ми тобі швидко скрутимо все, що крутиться! Кажи — хто такий?!
— Кажу ж вам — Вельзепер я, недодідько. — Я в санстанції вже багато років працюю, з кажанами, щоб їм лихо снилося, війни веду.
— А як же ти примудрився від грішників змитися? — спитав Шкварчак. — І чи не знаєш часом якогось виходу нагору?
— Нагору? — Вельзепер хотів спочатку розповісти про ті кілька печер, у яких він влаштовував кажанятники, але щось його зупинило. Не подобалися йому ці троє. Дуже не подобалися. Особливо цей Шкварчак.