— Точно не знаєш, Вельзеперде? — знову спитав товстун. — Добре подумав?
— Добре, — відповів недодідько і ледь стримав у собі вигук, що вже рвався з пересохлого горла, мало не роздираючи його: Це ж він! Він!!! Вельзепер пригадав, хто багато років тому так перекручував його ім’я! Пан Люцивул Шкварчак — це ж його колишній начальник, це ж він винен у всьому! Він! Він!!!
— А чого це тебе так перекосило? — доскіпувався Люцивул. — Щось ти від нас приховуєш, Вельзесмерде. І щось мені твоє ім’я, наче знайоме. Як ти кажеш — Вельзепук?
— Вельзепер, — буркнув недодідько. — Ще б не знайоме, це ж ви колись мене на вилов кажанів вирядили.
— Стій, стій! — пан Шкварчак, примружившись, підійшов упритул. — Це ти?.. Це тоді... Стій... Бий мене сила!.. Вельзекаку! Друзяко! То це ти!
— Вельзепер я, — кивнув Вельзепер. — Ваш колишній підлеглий.
— Товариство! — урочисто проголосив пан Шкварчак. — Оце заросле опудало — не хто інший, як мій підлеглий, та що там — друзяка мій, вірний чортяка і нечестивець Вельзесер... як там тебе?
— Невмивака. Вельзепер, — скривившись, відповів недодідько.
— Точно! — блиснув очима начальник. — Отож, товариство, наші лави щільнішають! Тепер нас стало на одного надійного побратима більше. Копито, Довбня, нарешті буде вам третій до компанії.
— А він точно надійний, не підведе? — поморщився найбільший, котрого було названо Довбнею.
— Надійний, надійний, — запевнив Шкварчак, — щоправда, раз був мені на дільниці всю апаратуру вхекав, але то таке... Тож я кажу: можемо сміливо прийняти цього Вельзедрища! Тепер нас четверо.
— А куди це ви мене приймаєте? — набурмосився Вельзепер. — Може, я не хочу нікуди прийматися.
— Чи ти здурів?! — насунувся на нього Люцивул. — Не хочеш вступати до ППП?
— До якого ще такого ППП?
— Партії порятунку пекла!
— Порятунку? Ну... можна було б, — знітився Вельзепер. — А як ми його будемо рятувати?
— Побачимо, — відповів Шкварчак. — Головне, що в мене тепер є три побратими. Раніше було двоє, — він кивнув на двох інших картярів, — але двох було мало, бракувало саме тебе, Вельзепшику. Таким чином, моє відважне товариство, нас чекають звитяжні справи! Гайда за мною, пепепісти!
— Пепе... хто? — спитався Вельзепер.
— Пепепісти, Вельзебздику, пепепісти! Це від назви нашої партії — від ППП. Слухайтесь мене — і ми врятуємо наше рідне пекло від цих невігласів і загарбників — грішників! Тепер, коли ми сильні, — Люцивул багатозначно вказав поглядом і пальцем на Вельзепера, — тепер ми нарешті вирушимо у Вогняну Долину і поставимо наших ворогів на місце, точніше — посадимо, в казани та сковороди. За мною!..
Вовкулака
— Чу... чуєш? — спитав Тягнирядно у дружини, коли вони, відбігши доки змогли, захекані попадали ниць. — А де це мій мармелад? І зефіру нема... Жінко, ти часом не знаєш?
— Там... там, де й моя гу... гуска, хороба її бери, — хапаючи повітря, наче риба, відповіла Тягнирядниха. — Пожере тепер вовкулака і не подякує.
— Зараз осьо! — пирхнув Тягнирядно, підводячись із землі. — Хто це йому дасть?
— Ти куди встаєш? — насторожилася жінка.
— Значить так, Галино, — дрижачим голосом промовив чоловік, — вибачай, коли що не так, не сердься, як, може, яким словом коли або ділом...
— Васько... Васько! — стривожилася Тягнирядниха. — Господь з тобою, чоловіче! Не пущу!
— Не переч мені, жінко! — рявкнув Тягнирядно. — А слухай сюди. Підеш у село. А я піду зефір... ану, цить!.. зефір піду і мармелад рятувати. І тихо мені! Та й гусьми холмогорськими отако собі не розкидаються по полях.
— Так вона ж... — хотіла було заперечити Тягнирядниха, проте чоловік самим поглядом урвав несміливу жінчину спробу.
— Як до обіду не повернуся, — продовжував наставляти дружину Тягнирядно, — то йди до кума, нехай запрягає Сиву та поїдете удвох, хоч кісточки мої позбираєте.
— Васю! — кинулася чоловікові на груди Тягнирядниха. — Не йди! Я тобі щодня вареники з вишнями варитиму, тільки не йди.
— Мовчи, жінко, кажу! — знову гримнув Тягнирядно, злегенька відпихаючи дружину. — Ні, я йду сировину рятувати. А ти чимчикуй додому. Нумо, нумо. І це... якщо теє... ну, словом, років через два можеш за кума заміж вийти. Кум, канєшно, не я, але, канєшно...
— Тьху на тебе! — вилаялася жінка і пішла дорогою до села.
Тягнирядно швидко знайшов обидва кульки. Він позбирав зефір і мармелад, що висипались при падінні. Неподалік валявся і кошик з-під гуски.
— А де ж птиця? — сам у себе спитав чоловік і тут-таки почув відповідь.
Гуска сама озвалася пронизливим ґелґотом з того боку, де морочився з головою вовкулака.