— Тіпун тобі на язик, жінко. Здоров, куме!
— Здоров, куме, — господар кобили простяг Петрові руку. — А що це кума всякі дурниці верзе? Про якогось перевертня.
— Було діло. Та ось він, — Тягнирядно звів очі вгору, на Остапа, — знайомтесь.
— Ні-ні-ні, не треба! — чомусь перелякався дід Михайло. — Ми вже знайомились — оце й досі не можу колесо на місце поставити.
Тягнирядно і Остап глянули на підводу. Вона дійсно була без заднього колеса. Стриножена Сива паслася окремо від воза, випряжена.
— Як понесла, як понесла шалена, то й колесо відпало, — пояснив дід.
— А до чого тут ваше знайомство? — здивувався Тягнирядно.
— Знаєш, яка в нього хвамілія? — мовив дід Припічок і прошепотів щось кумові на вухо.
— А-а, — з розумінням закивав Тягнирядно, — тоді канєшно. Чуєш, злазь, бо вже шия затерпла.
Остап поволі зсунувся з дядька Василя.
— О, наче й нога перестала. А що не так з моїм прізвищем? Нормальне в мене прізвище...
— Ану, цить! — підскочив до нього дід Михайло й затулив шорсткою долонею рота. — Нормальне, нормальне, тільки не кажи його вголос.
— Чому це?
— Понімаєш... — стиха сказав Тягнирядно, — Сива... — усі подивилися на кобилу, що мирно собі пощипувала траву, — боїться слова... — дядько Василь з шепоту перейшов на плямкання і самими губами проворушив: боїться слова «квіточка».
— Тю, а чого це? — вразився Остап.
— А хороба її знає, — кинув дід Михайло, — боїться — і все.
— Васько, що воно за хлопець з тобою? — втрутилася Тягнирядниха, яка весь час мовчки намагалася втямити, про що ведеться чоловіча розмова. — Як це він тебе осідлав? Я оно тридцять років вже пробую, а нічого не виходить, а він, бач, осідлав... То він перевертень чи не перевертень.
— Учитель він. Остапом звати, — відповів чоловік. — Я його від бабая врятував.
— Від кого?
— Від байбака, — поправив дядька Остап. — Тільки ось штани порвалися.
— Скидайте, я хоч шпильками трохи попришпилюю, — запропонувала Тягнирядниха.
Остап, вдоволений таким шанобливим звертанням, слухняно скинув штани і віддав тітці.
— То що, куме, підсобиш із колесом? — звернувся до Тягнирядна дід Михайло.
— Ходімо.
— Діду, а можна я поки на вашій Сивій верхи посиджу? — спитав Остап.
— Та сиди. Ось давай підсаджу. Отак, тримай свою гуску...
— Це не моя.
— Тримай, тримай, бо ще забудемось, — кинув Тягнирядно. — І кульок йому подай, куме, хоча б один.
— Дядьку Василю, а можна я хоч одну зефірину візьму, бо щось так їсти схотілося? — попросив хлопець.
— Ну візьми. Лиш небагато.
— Та я одненьку.
Остап поставив коняці на спину, а собі поміж ноги кошик з гускою і взяв зефір.
— Я одну штучку, оцю, з квіточкою...
Сива немов очікувала, коли хтось з присутніх обмовиться. Щойно прозвучало чарівне слово, коняка зробила кілька незграбних стрибків, потім пута з її ніг полетіли геть — і вже за лічені секунди Сива з Остапом на спині сховалася за лісосмугою.
Лицар освіти
Свято першого дзвоника добігало кінця. Директор перейшов до заключної промови:
— Отже, дорогі друзі, зараз усі ви вкотре увійдете. Увійдете в двері нашої рідної школи, щоб увібрати в себе. Увібрати нові знання й переповнитися ними, наче глечик переповнюється цілющими молоком. Шкода, що до нас, мабуть, не приєднається. Я маю на увазі обіцяного молодого вчителя. Якого ми надіялися сьогодні ж привітати у стінах нашої славної школи. Привітати цього лицаря освіти, цього звитяжця науки, вершника долі на шпаркому пегасі знань...
У цю мить на середину подвір’я, перестрибнувши через першокласників, ускочила Сива. На ній возсідав вершник. Він був у вельми пристойних трусах в горошок, на голові мав добряче попсований байбаком, але ще й досі гарний вінок, між ногами тримав кошик з гускою, а в руці — чорний целофановий кульок, повний зефіру. Другою рукою верхівець тримався за гриву.
Ось так ефектно з’явився на роботу у свій перший робочий день молодий учитель Остап Квіточка.
Здивувалися всі. Над зібранням зависла мовчанка. Першою отямилася завуч, вона співучим голосом промовила в мікрофон:
— А тепер, діти, подаруйте своїм учителям... квіти!
Сива сказилася! Брикнула так, що Остап злетів з її спини і ляпнувся на асфальт. Гуска з ґелґотом підлетіла, наче дика птаха, і, зробивши дивовижний ривок у повітрі, приземлилася прямо на голову Павла Панасовича.
Усі нечисленні школярі славної Глинятинської школи з галасом кинулися збирати зефір, що, наче з рогу достатку, посипався на асфальт з роздертого кулька.
Найметкішими виявилися двійко першокласників. Школа починала їм подобатись.