Приведи трьох друзів…
Чорти-пепепісти добиралися до Вогняної Долини вже дві доби. Рухалися гористим пеклом по ночах, щоб не наскочити на чортоловецькі ватаги, які так і риськали поміж скель. Вдень же переховувались у випадкових печерах і трохи спали. А як не спали, то різалися в дурня. Вельзепер, між іншим, виявився неабияким картярем — майже щоразу виходив з гри найперший. Найчастіше в дурнях лишався колишній його начальник. Програючи, пан Шкварчак сердився і казився.
— Ти, Вельзесраку, махлюєш, як бєшений! — вигукував пан Шкварчак після чергового програшу.
— Всі махлюють, — кидав на те Вельзепер.
Це було правдою: чорти не вміли грати в карти по-чесному, так вже воно в нечистих заведено — дурити. А надто в грі, що «дурнем» зветься.
— Всі то всі, але ж ти — як бєшаний! — кипів від люті Люцивул.
— А ви впіймайте мене, пане начальнику, — насмішкувато кидався в гаспида словами недодідько.
— А впіймаю! Їй-чорту, впіймаю! — обіцявся пан Шкварчак, скрегочучи зубами.
— Ото впіймаєте, тоді й поговоримо, — втішався Вельзепер, ледве стримуючись, щоб не зареготати на повен голос, — а поки прошу пана начальника люб’язно підставити рило.
В дурня вони грали на рило. Хто програє — отримує по рилу колодою карт. Найбільше лясканців — цілих три — видавав той, хто виходив з гри попереду всіх. Отже, найчастіше це був Вельзепер. Отут він уже мав нагоду віддячити панові Шкварчаку за лихо, на яке той прирік його, відправивши ловити кажанів.
Отже, недодідько вкотре міцно взявся за кут колоди, і тричі, для острашки, ляснув нею собі по коліні. При кожному ударі морда нещасного лідера партії смішно смикалася й перекошувалась. Після годинної гри Люцивулове рило було синє й лискуче, немов баклажан. Писок йому розпух, від чого пан Шкварчак почав гугнявити.
— Гельзебздушику, бгате, не бий сильно! Ти ж пгигадай, який я до тебе завжди добгий був.
— А-га, пригадую! — кивнув недодідько, з усього маху хвиськаючи гаспида тугою засмальцьованою колодою по мармизі.
— Вай-й-й!!! — завив Люцивул. — Падво ж ти, Гельзепегде, яке ж ти падво!
— І ще раз прига-дую! — Вельзепер удруге що було духу пригостив Шкварчака смачним духопеликом. — Згадуйте й ви, пане.
— Гой, згадаю, гой усе тобі пгигадаю! — скавулів той. — Дай тігьки виггати, ой дай же тігьки виггати!..
— Виграєте, аякже, — кивав недодідько, замахуючись з-поза вуха втретє, — а поки що майте від мене останнього гости-и-инця! — і втретє тверда й важка колода летіла панові Шкварчакові межи очі й давала такого хльосту по його носярі, що попід склепінням печери аж виляски йшли.
— У-у-уй-й-й-й!!! — як і щоразу після останнього удару, Люцивул чимдужче гнався вглиб печери і з розгону притуляв розпухле рило до вологої і прохолодної крем’яної стіни. Там він незворушно стояв упритул до каменя добрих десять хвилин, наче приклеєний до нього суперклеєм. І весь час пан Шкварчак щось там харамаркав про «падво» та «чогтову матіг». Більше нічого інші картярі не в силі були розібрати.
Коли настала ніч... може, когось і здивує, що й у пеклі буває ніч, але, повірте, буває. Хоч там немає ні неба, ні сонця, та й не може бути, але ніч і день таки є. Щоправда, пекельний день зовсім не такий, як той день, до якого ми звикли. День у пеклі лиш трохи ясніший за ніч, і то лиш через те, що в цю пору Геєна розжарюється найбільше, а вночі трохи пригасає, нібито хоче перепочити. Геєна, як хто не знає, це клекотлива вогняна річка, що бере початок десь у високогір’ях Шпичаків Диявола й тече крізь усе пекло, попутно приймаючи в себе гниловоддя понурих Стікса і Лети. Вона ж позичила свою назву всьому пеклу, і його дехто так і називає — геєна.
Так от, коли споночіло, пан Шкварчак повів своїх підлеглих потаємними стежками в Долину. Ішли довго. Попереду крався мовчазний Копито. Він мав дуже гарний нюх, тому цілу дорогу нюшкував повітря. За ним ішов сам Люцивул, за Шкварчаком ступав Вельзепер, а позаду нього — дебелий Довбня. Вельзеперові здалося, що його колишній начальник спеціально поставив Довбню йому за спину, щоб він часом не надумав дати дьору.
Гори довкола почали нижчати, спуски ставали дедалі пологіші, тому ватага просувалася щораз швидше. Але з кожним кроком у Вельзеперовім серці зростала тривога, він відчував якусь небезпеку. Недодідькові передчуття підтвердив і Копито. Він раптово спинився й зробив заднім знак рукою.
— Чого став! — гримнув на нього пан Шкварчак. За ніч його рило трохи стухло, і тепер гаспид уже не гугнявив. — Ще трохи лишилося, вперед давай.