— Не можна вперед, — замотав той головою, — людським духом звідти несе, не можна.
— Та яким там духом! — сердився гаспид, штурхаючи переднього поміж лопаток. — Оце набрав у партію боягузів!.. Ану, дай пройти — я вестиму.
— Куди? Куди ж ви будете вести, як тут треба дуже пильнувати! — заперечив Копито. — У мене ніс чутливіший, не те що у вас...
— А, то ти ще будеш з мого носа кепкувати! — виснув Шкварчак, сопучи в перекошене рило. — Геть з дороги, зараз я вас так заведу, що вам і на думку не спаде з мене сміятися. Геть, кажу!
— А може, й справді нехай Копито йде? — боязко запитав Довбня.
— Я поведу! — відрубав Люцивул. — Чи ви бунтувати надумали?
— Та ні, — увімкнув задній хід Копито. — Ведіть. Про мене, то байдуже, хто попереду.
Далі ніхто вже не сперечався, всі слухняно йшли за паном Шкварчаком. І ось попереду заблимали рекламні вогні якогось закладу. Над входом в одну з печер подорожні побачили святкові вогники літер, які сповіщали про те, що тут розташований якийсь «Приймальний пункт».
— От і прийшли, — вдоволено промовив Шкварчак. — Гайда вперед, — він відступився, пропускаючи попутників поперед себе.
Копито, Довбня й Вельзепер переглянулися. Тут уже не тільки чутливий на ніс Копито, а й решта чортів почули густий людський дух, і було зрозуміло, що він пре саме з цієї печери.
— А нам точно сюди? — насторожився Довбня.
— Сюди, сюди, — енергійно закивав Люцивул, — проходь.
Йдучи під вогняним таблом, Вельзепер краєм ока помітив, як напис «Приймальний пункт» змінився на яскраво-червоне повідомлення: «Увага: акція! Приведи трьох друзів — і отримай путівку нагору!»
«Гм, що за дурниця?» — подумав Вельзепер, а пан Шкварчак поплескав його ззаду по плечу зі словами:
— Проходьте, проходьте, ДРУЗІ. Оце вже ми й прийшли. Нарешті. Як добре мати друзів, хе-хе, їй-чорту, добре...
Злодія впіймали
Остап похнюплено сидів на м’якенькому стільці в директорському кабінеті і м’яв у руках пошарпаний віночок. Щойно за допомогою нашатирного спирту хлопця привели до тями. Під час падіння з Сивої він так гепнувся грудьми об землю, що знепритомнів. Тепер, коли бідолаха очуняв, директор вирішив улаштувати йому допит.
— Хто ви в біса такий? — сердито спитав Павло Панасович.
— Я Остап Квіточка.
Хлопець встав, подаючи руку. Але виявилось, що під час падіння гумка в його трусах урвалася. Остап ледве встиг підхопити труси рукою і одразу ж сів.
— Як ви кажете? — перепитав директор.
— Остап Квіточка, — повторив хлопець. — Остап Валерійович.
— Не пасує, — буркнув Павло Панасович.
— Даруйте? — не зрозумів молодий учитель.
— Ваше по батькові не пасує до трусів, — пояснив директор. — Валерійович — і труси в горошок... ні, якось не в’яжеться.
— Згоден, — Остап кисло глянув на своє розмите відображення в полірованій шафі, що стояла навпроти. — А які б ви труси порадили до мого по батькові?
— Можливо, у смужку, — невпевнено відповів Павло Панасович і задумався. — Ні, краще картаті. Точно, картаті — як у шотландців... Слухайте, що ви мені голову?! Голову морочите своїми трусами?! — раптом скипів директор. — Я вам директор школи, а не дизайнер одягу... Хоча один дизайнер у нашій школі, до речі, вчився. Андрійко. І в люди, між іншим. Вибився в люди. Цікавий хлопчик був, творчий. Усяке було, але ж навіть такий талант не дозволяв собі. Не дозволяв отак, як ви оце. До чого вже креативний хлопчик був, але й той не в’їжджав на урочисту лінійку голяка!
— Брехня, я в’їхав у трусах, — почав сперечатися Остап.
У цей час у двері постукали. Увійшла завучка Парасина Павлівна.
Остап був чемним і вихованим, він же не міг сидіти, коли жінка стоїть. От і підвівся.
Але ж і горе з тими трусами!..
Парасина Павлівна з вереском вискочила в коридор.
— Та дайте ж раду!.. — вигукнув директор. — Парасино Павлівно, поверніться, ви мені потрібні!.. — кинув він услід завучці. — Дайте раду своїм трусам!
Але на поклик начальства в дверях знову з’явилася завучка. Вона подумала, що останні слова теж звернені до неї.
— Ну, знаєте, я від вас, Павле Панасовичу, такого не чекала, — пирхнула Парасина Павлівна і так торохнула дверима, що на директорський стіл з важливими документами посипалася штукатурка.
— У вас немає якоїсь мотузочки — підперезатися? — запитав Остап.
— Божевільний день, — голосно видихнув Павло Панасович, витягнув з власних штанів пасок і подав хлопцеві.
Вдячний Остап заходився підперезуватись, а директор тим часом набрав номер учительської. Після кількох невдалих спроб Павлові Панасовичу таки вдалося набрати номер, і він заговорив у слухавку: