— Добрий день. Хто це? Приведіть мені, будь ласка. Кого, кого! Парасину Павлівну, кого ж іще! Дякую.
За хвилину у двері знову постукали.
— У вас там все гаразд? — директор опасливо зиркнув на свого «гостя».
— Все пречудово, — завірив господаря кабінету хлопець і для певності підморгнув.
— Це ви, Парасино Павлівно? — голосно спитав Павло Панасович.
— Я, Павле Панасовичу, — суворо відповіли з-за дверей, — але якщо ви не облишите свої дурнуваті розіграші, то я не збираюся заходити.
— Прошу, прошу, Парасино Павлівно, то було непорозуміння.
Двері ледь-ледь прочинились. Потім ще трохи.
В щілину просунулася голова завучки.
— Заходьте, заходьте, не стидайтеся, — припрошував директор. — Нічого такого не буде. Знайомтеся, це ось Остап... як вас там по батькові?
— Валерійович.
— Остап Валерійович Квіточка, — вів далі Павло Панасович і раптом затнувся: він не знав, як далі представити хлопця, бо ж так і не з’ясував, що він за один. Але на допомогу поквапився сам Остап.
— Я молодий спеціаліст, — промовив він, встаючи й поправляючи пасок на трусах.
— Спеціаліст, кажете? — директор усівся в своє крісло. — Сідайте, Парасино Павлівно, зараз нам молодий чоловік пояснить.
— Що? — спитав Остап.
— Усе, — вистрелив директор. — Якого профілю ви спеціаліст?
Тут у двері постукали. Зазирнув дідусик у спортивному костюмі.
— Вибачте, Павле Панасовичу, тут діти гуску впіймали. Куди її?
— Ваша? — спитав директор Остапа.
— Моя.
— Заносьте сюди, — звелів директор.
— От, зараза, ревматизм життя не дає, — зігнувшись ледве не вдвоє, дідусь зайшов до кабінету.
— Беріть свою гуску, молодий чоловіче, — буркнув директор, — і розказуйте.
— Не знаю, з чого й почати, — знітився хлопець.
— З гуски й починайте, — порадила Парасина Павлівна.
— Добре. Гуска власне не моя, — почав Остап, — мені дали потримати.
— А коняка? — спитав директор.
— І коняка не моя. Мені дали на ній посидіти.
— А навіщо ви цілу торбу зефіру висипали посеред школи? — поцікавилася завуч.
— Та й зефір не мій, — відповів хлопець, — дали понести.
— Мені все ясно, — рубонув Павло Панасович. — Ви таки спеціаліст. І таки молодий. Спец, чи як там по-вашому буде?
— По-моєму? — розгубився Остап.
— Ага. Як там серед вашого брата кажуть? Ви ж спеціаліст з привласнення чужого, я правильно розумію. Парасино Павлівно, ану, вийдемо на хвилинку. Зачекайте, юначе, ми зараз.
Директор безцеремонно виштовхав завучку за двері й замкнув їх на ключ. Остап ні в сих ні в тих лишився стояти з гускою посеред директорського кабінету. Знічев’я хлопець почав роздивлятися кабінет. Його увагу привернула фотографія в рамочці, що стояла в директора на столі. На карточці було зображення ранкового Остапового знайомця — великого рудого байбака. А під нею підписано: «Бублик». Остап хотів негайно повідомити Павлові Панасовичу, що якраз цей Бублик винен у його «безштанстві», але директорів розхвильований голос, що долинув з коридору, геть збив його з пантелику:
— Вітаю вас, Парасино Павлівно! Дожилися.
— Я вас не розумію, Павле Панасовичу.
— Не розуміти треба, а дзвонити. Ми щойно впіймали злодюгу, шановна! Мерщій дзвоніть до Триндиця!
Триндиць
Дільничний міліціонер Триндиць, а за паспортом — Анатолій Петрович Гніденко, прибув на місце події рівно через двадцять вісім хвилин після надходження сигналу зі школи. Він припаркував свій службовий велосипед з мигалкою біля паркану й негайно замаскувався в кущах бузку. Хтозна, скільки б він там просидів, якби Павло Панасович не засік його з вікна і не вийшов до місця засідки.
— Добрий день, — привітався директор, — розсуваючи гілки.
— Тиць-триндиць! — аж підскочив міліціонер. — Навіщо так лякати? Заходите ззаду, Павле Панасовичу! А якби я застосував зброю? То що було б?
— А що?
— А ніби ви не знаєте? — чвиркнув крізь зуби дільничний. — Був би вам триндиць.
— Вибачте, — зніяковів директор.
— Другий раз дивіться мені, — вже пошепки мовив міліціонер. — Викликали?
— Ага, — теж пошепки мовив Павло Панасович, — ми злодюгу впіймали.
— Скільки їх там?
— Один.
— Озброєний?
— Ні, в нього тільки гуска.
— Гуска озброєна? — допитувався дільничний.
— Як це гуска може бути озброєна? — розгубився Павло Панасович.
— Всяке буває, — багатозначно відрізав страж порядку.
— Та ні, він ту гуску просто вкрав у когось, — пояснив директор.