— Точно? Ну, ходімо, — дільничний рішуче вибрався з кущів, — нема чого мене в засадах маринувати! Навіть не наполягайте, чорта з два я тут сидітиму. Мене в бій тягне, туди, де небезпека. Нічого не можу з собою вдіяти, натура така. Давайте сюди вашого рецидивіста, зараз я його швидко впораю! Зараз йому триндиць буде. Навіть гуска не поможе.
Директор обережно відімкнув кабінет. Дільничний ногою штовхнув двері і ускочив всередину з криком:
— Всім на підлогу, зброю геть, вас оточили, хто чинитиме опір — тому моментальний триндиць!
Остап гепнувся на паркет і накрився гускою.
— Ага, попався! — потер долоні міліціонер. — І гусочка крадена тут як тут. Де вкрав, га, признавайся, бо я тебе все одно розколю! Натура в мене така. Ваша гуска, Павле Панасовичу? — спитав у директора.
— Ні, не моя.
— Моя гуска, — раптом почулося з коридору.
В дверях тупцявся дядько Тягнирядно.
— Ага, то це ви потерпілий! — зрадів міліціонер. — Пишіть заяву.
— Яку заяву? — здивувався дядько Василь.
— На оцього злодюжку.
— На Остапа?
— Тиць-триндиць! То ви його знаєте? — вигукнув дільничний.
— Канєшно. Це ж Остап, новий вчитель.
— Який ще вчитель? — тут вже не зрозумів директор. — То він що — вчитель?
— Я ж вам казав, — подав голос зацькований Остап. — Мене до вас направили працювати.
— Працювати? — директор не знав, що й казати.
— Канєшно! — підтвердив дядько Василь. — Ми ж з ним разом з району добивалися на перший дзвоник.
— Як? — ще більше оторопів Павло Панасович. — І вас теж до нас направили працювати?
— А чого, — стрепенувся дядько Василь, — я міг би хімію викладать. Я б вам таку лабораторію забацав! Устаткування в мене все своє, перевірене. Додатковий гурток організував би. Ми б тут з дітлахами такі реактиви заколотили.
— Дякую, не треба, — обірвав його директор. — Знаю я ваші реактиви. Куштував.
— І я знаю, — строго сказав дільничний. — І про яке це, до речі, громадянине Тягнирядно, устаткування йдеться, я ж його ще позаминулого місяця у вас вилучив. І оштрафував вас за самогоноваріння.
— Я про наукове обладнання кажу, — прикинувся недотепою дядько Василь. — А ви про якесь самогоноваріння.
— Ну нічого, настане час — розберемося. А поки що ви мені прямо скажіть: це злодій чи не злодій? — запитав міліціонер.
— Не злодій я, — зронив Остап. — Районний відділ народної освіти злодіїв до шкіл не посилає.
— Тиць-триндиць! Ну оце зранку мені треба ці хибні виклики?! — обурився Гніденко. — Наступного разу хоч у дзвони дзвоніть, Павле Панасовичу, а я вам чорта з два приїду. Нема крадіжки — нема міліції! Ви мені спочатку повноцінну крадіжку забезпечте, а потім видзвонюйте. А то теленькають тут без причини! Недопрацьовуєте, Павле Панасовичу, не вмієте ви працювати. Чули: марно турбувати правоохоронні органи не смійте. Бо візьму і притягну вас за хибний виклик. Наче в мене без вас роботи немає. Он гарбузи на городі не прибрані, мигалка через раз блимає — треба полагодити, а вони тут дзвонять, коли кому заманеться... Бувайте здорові. — Та й пішов.
— Павле Панасовичу, — радісно защебетала Парасина Павлівна, — нарешті, нарешті дочекалися молодих кадрів. Остапе, як вас там по батькові, так добре, що ви прибули, нам же вчителя так було треба!
— Буду радий вам допомогти, — усміхнувся Остап.
— Рано, — рубонув директор. — Рано радієте.
— Чому? — здивувалася завуч.
— Чому? Бо я його не беру, — категоричним голосом відповів Павло Панасович.
— Як це? — Остапові ледь мову не відібрало. — Я так поспішав. Мене ж райвно...
— А ви подивіться. Подивіться на себе, шановний, — буркнув директор. — І ви подивіться, Парасино Павлівно. Оце вчитель? Та це ж якесь опудало. Ви забули, як він з’явився? В якому вигляді? Ні-ні, шановний, до побачення.
— До побачення, — придушеним голосом вимовив Остап.
— Заждіть. Парасино Павлівно, принесіть йому. Принесіть якусь накидку. Я не дозволю в такому вигляді розгулювати по школі. Ще дітей налякає.
— А де ж я візьму ту накидку? — спитала завуч.
— Не знаю. Шматок тюлю принесіть, чи що.
— Та в нас його й так не вистачає! — обурилася завучка.
— Це ж не назовсім, тільки зі школи вийти. Ану, дядьку, — звернувся він до Тягнирядна, допоможіть зняти. — Директор поліз на підвіконня і мимохідь глянув у вікно. — Що це там Триндиць по всьому подвір’ї метається, наче пес на прив’язі?
— Зараз піду подивлюся, — промовила Парасина Павлівна і поспішила надвір.
За кілька хвилин Остап стояв уже обмотаний тюлем, наче римський імператор Гай Юлій Цезар.