— Ну от, дорогенький, — вдоволено потер долоні директор школи. — Щасливої дороги. А вас, дядьку, попрошу за воротами школи. За воротами попрошу забрати тюль і принести сюди.
— Добре, — ні в сих ні в тих стенув плечима дядько Василь Тягнирядно, — бери, хлопче, гуску та й гайда.
Похнюплений, Остап вийшов з директорського кабінету.
Назустріч коридором біг дільничний Гніденко, за ним ледь поспівала завуч Парасина Павлівна. Міліціонер аж з лиця спав. Він волав не своїм голосом:
— Де лісапет?! Де лісапет, питаю?! Це ж якийсь триндиць! Дзвоніть у міліцію! Лісапеда, лісапеда з мигалкою вкрали!!!
Повний триндиць
Дільничий Гніденко (а по-вуличному, як вже, мабуть, зрозуміло, Триндиць) єрепенився, наче його щонайменше підстрелили шротом у збройній сутичці з браконьєрами. Він добивався в директорський кабінет з вимогою дати йому подзвонити. Павло Панасович і Парасина Павлівна вперто переконували його, що дзвонити нікому не треба, бо міліція вже тут.
— Яке тут?! — репетував дільничний. — Дайте подзвонити, не перешкоджайте оперативним діям, бо я вас у каталажку засаджу до чортової матері! Усіх! Усю школу!
— Заспокойся, Толичку, — вмовляла Парасина Павлівна стража порядку, свого колишнього учня, — немає потреби нікого викликати. Вгамуйся, Толичку.
— До чортової матері! — навіснів «Толичок». — Службовий транспорт викрали! Та ж там сама лише мигалка сорок гривень коштує!
— Вона ж у вас через раз. Блимає, я маю на увазі, — промовив Павло Панасович.
— Ну триндиць чи не триндиць! Через раз. Ну, двадцять гривень — теж гроші. — Пустіть мене до телефону, зараз тут буде автобус підкріплення! Зараз тут буде до чортової матері здоровенних хлопців з балончиками! Зараз усім будуть суцільні триндиці, ви мене знаєте!..
Остап, дядько Тягнирядно і гуска мовчки спостерігали за колотнечею біля директорського кабінету, господар якого намагався вести перемовини з міліціонером.
— Ніякої чортової матері і ніяких триндиців, дорогенький. Жодних триндиців у моїй школі не буде. І знаєте чому? Бо ми з вами розумні люди і бачимо. Бачимо, що міліція вже приїхала і нікого не треба. Не треба більше нікого турбувати.
— Тиць-триндиць! Приїхала? — дільничний втупився у вікно. — А де автобус? Чим вони приїхали?
— Вони, тобто ви, приїхали на велосипеді, — відповів директор.
— А, то ви знущатися надумали! — міліціонерів голос заспівав тоненькою дудочкою.
— Зовсім ні. Навпаки. Ви прибули ще до того, як стався злочин. Правильно?
— Правильно.
— Про що це свідчить, дорогий наш?
— Про що?
— Про вашу виняткову професійну проникливість. Це ж треба! Треба ж бути таким професіоналом: крадіжка лише мала статися, а ви вже її передбачили. І прибули на місце події! Браво!
— Правда? — міліціонер задумався. — А що ж ви думали. Я крутий сищик. В мене залізна інтуїція.
— От бачиш, — завуч погладила міліціонера по плечу, — ти й сам упораєшся.
— Раз плюнути. Я ще й не такі крадіжки розкривав.
— То йдіть, дорогенький, — полегшено зітхнув директор. — Ідіть. В нас через п’ять хвилин урок починається. Тож робімо. Робімо кожен свою роботу: ми будемо вчити діток, а ви вже давайте собі раду зі злочинцями. Ідіть собі. Бо до мене ось ще й люди якісь. Ви ж до мене, шановні? Чого вам?
Через напружену суперечку ніхто й не бачив, що вже кілька хвилин за всім, що відбувається, стежить дивна парочка — худий лисий пан у строгому сірому костюмі й огрядна пані в рожевій сукні і з високим начосом на голові. І не просто стежать — пані ще й щось ретельно записує у товстий нотатник.
— Ви записали, Анжело Джолівно? — звернувся дядечко з суворим обличчям до своєї супутниці.
— Так, Петре Бредовичу. Цього буде більше, ніж достатньо, щоб закрити цю, так би мовити, школу.
— Як це, закрити? — в один голос промовили директор і завучка.
— Хто ви такі, зрештою? — додав директор.
— Отак, — спокійно відповіла товстуха, демонстративно зачиняючи перед носом в отетерілого Павла Панасовича двері його власного кабінету.
— В десяточку, Анжелочко! — закоханим голосом проспівав худорлявий. — До речі, я вам сьогодні казав, що ви чудово виглядаєте?
Пані перегорнула кілька сторінок свого блокнота і, вдоволено щось там підкресливши, відповіла:
— Вже тричі.
— Слухайте, це ж маячня якась! — розхвилювався Павло Панасович. — Хтось мені пояснить, що тут відбувається? Хто ви такі?
— Ага, — докинув Гніденко, — покажіть свої документи.
— А ви хто такий будете? — строго спитав незнайомець.
— Дільничний Трин... денко. Тобто Гніденко.