— То з грибами, якщо ваша ласка, — чемно відповідала хазяйка. — Їжте на здоров’я.
— А вашій школі гаплик, — копилив губи Петро Бредович. — День-два попрацюємо — і аллєс капут.
— Але ж і непроста, мабуть, у вас робота? — допитувалася тітка Галя.
— Та є трохи, — погоджувався головний інспектор. — Нервова до неможливості. Оце бачите? — він ляснув себе по лисині. — Це, думаєте, що?
— Голова? — припустила жінка.
— Ні, — заперечив уже добре захмелілий Петро Бредович, — ні, це не голова. Так, фактично це голова. Але яка? Це не проста голова. О, шановні, це золота голова!
— Воно-то так, канєшно, — встряв у розмову дядько Василь, — але, як той казав, не все золото, що блищить.
— Істина! — випалив інспектор. — Ви мудрий чоловік. Ви все бачите, як воно є. Правильно — блищить. А чому? Бо нерви. Нерви, шановні, усе нерви. Он Анжелочка Джолівна пам’ятає, які тут колись буяли хащі! — з цими словами Петро Бредович знову ляснув себе по лисині.
— Шалені, — підтвердила товстуха. — Пригадую, коли я перейшла з дитсадка в облвно працювати, то у вас такий чуб був, що аж ну.
— А ви і в дитячому садочку працювали? — спитала господиня.
— Було діло. А перед тим ще в пологовому будинку. Ну, то я ще зовсім молоденька була.
— Мабуть, цікаво в пологовому будинку працювати? — оживилася тітка Тягнирядниха. — Немовляточка там тобі, як пуп’яночки... Ох, і люблю ж малечу!.. Але чому ж ви покинули ту роботу, перепрошую?
— Чому? — задумалася товстуха. — Хто його знає. Я й не думала про це ніколи. А й справді: чому я пішла з пологового? Сама не знаю. Наче якийсь чорт мене напоумив. Дивно, чому ж я таки пішла? А, чого вже там! Пішла — та й годі. Навіщо минуле ворушити. Ану ж, скуштую ще одненького з тієї мисочки. То з чим, перепрошую?
— З вишнями, з вишнями, — тітка Галя підсунула вареники до інспекторки. — Зі сметанкою беріть, в нас сметанка своя, домашня.
— Багато не можу, бо дієта.
— Як хочете, то я вас навчу, як можна лисини здихатися, — запропонував Тягнирядно Петрові Бредовичу.
— Я вже всі засоби пробував, — скептично мовив інспектор. — Усе — брехня. Видурюють у людей гроші.
— Я, канєшно, не знаю, що ви там пробували, але мій дід мав таку лисину, як сковорода, і то йому допомогло. І без усяких грошей.
— А що ж за метод? — Петра Бредовича починала розбирати цікавість.
— Народний, — відповів дядько Василь. — Ото робити треба так. Берете теля...
— Яке теля?
— Звичайне телятко берете, — продовжував Тягнирядно. — Хочете — бичка, хочете — теличку. Однаково. Яке підвернеться, таке й берете.
— А де? — здивувався інспектор.
— Не знаю, то вже ваша морока, де брати, але десь берете.
— Ну, нехай буде, — здався Петро Бредович. — І що далі?
— Далі починається головне.
— Заждіть-заждіть, — перебив дядька Петра інспектор. — Анжелочко Джолівно, чи не могли б ви взяти свій нотатник і з цього місця все детально записати? Я вас прошу.
Після того, як головна помічниця була готова конспектувати, дядько Василь продовжив:
— Отже, так. Ви підходите до теляти і так лагідно кличете: минь-минь-минь. Це щоб телятко трохи до вас звикло і не думало, що ви хочете його скривдити абощо.
— Чого б це я кривдив телят? — пирхнув Петро Бредович.
— Ви, канєшно, кривдити нікого не будете, — заспокоїв його дядько Василь, — але, канєшно, воно ж на вас подивиться і може подумати, що ви хочете зробити якусь дурницю.
— Господи, — посміхаючись, махнув рукою інспектор, — я й дурниць зовсім не знаю! Нехай заспокоїться — ніяких дурниць я не робитиму.
— Правильно, дурниці робитиме теля, — сказав дядько Василь.
— Теля?
— Канєшно. Коли ви підійдете і скажете «минь-минь-минь», — одразу нахиляйте до нього свою голову. Отоді телятко почне лизати вам лисину.
— Лизати лисину?! — аж протверезів інспектор. — Але навіщо?
— Бо телятко мале, дурне, йому що не дай — воно лизатиме. Чи то лисина, чи відро, чи фара від трактора, — телятку однаково, така вже в нього особливість. Для нас це не головне, основне для нас, щоб верхні шари шкіри на вашій голові просякли цілющою телячою слиною.
— Цілюща слина? — ще дужче здивувався Петро Бредович.
— Дід саме так і казав. Через кілька таких сеансів у вас починає рости чуприна.
— Це ж треба, — задумливо проказав інспектор. — Дуже схоже на брехню. Що ви скажете, Анжелочко Джолівно?
Анжелочка Джолівна так напхалася варениками, що нічого не здужала сказати. Вона просто гикнула і стенула плечима.
— Не вірите — не треба, — образився Тягнирядно. — Ну, вип’ємо по останній — і в люлю.
Посеред ночі господаря розбудили легенькі, але настирливі поштовхи в плече. Перед хазяйським ліжком висвічував ребрами Петро Бредович.