— Вибачте, — сконфужено промовив головний інспектор, — не спиться мені. Думки, знаєте, всякі.
— Може, по чарочці, — взуваючись у капці, — запропонував господар.
— Та ні. Чуєте, а я оце подумав: у вас же, мабуть, і хазяйство є?
— Канєшно.
— Он воно як. І корова?
— Є й корова. Лиска зветься.
— Як цікаво. А дозвольте спитати: у неї часом теє... телятка немає?
— Чого ж. Канєшно, є телятко, — все зрозумів дядько Василь, — накиньте щось, бо надворі вже прохолодно.
Остання педрада?
Сива таки змилувалася й повернулась до свого господаря. Дід Припічок привіз усі Остапові речі додому, а ввечері прийняв квартирантом і самого новоспеченого вчителя.
Хлопець довго не міг заснути, крутився з боку на бік і приструнчував думки та спогади про минулий день. Було вже за північ, коли Остап нарешті задрімав. Але не надовго. Посеред ночі його розбудив якийсь рейвах і крик, що долинав із сусіднього дворища. Нічну тишу, мов ножем, розтинало обурене коров’яче «муу-у-у-у!». Та ще й на півсела, мов сказилися, лементували кури.
— Що це там у кума робиться? — крекчучи, сповз із ліжка дідусь Михайло. — Піду подивлюся, може, яка лисиця до Тягниряднів ускочила абощо. А ти спи, спи, сину, бо завтра тобі ж на роботу. Штани зашив?
— Зашив.
— То спи. Зараз прийду.
Господар повернувся хвилин за двадцять. Він усміхався в бороду і раз за разом приказував сам до себе:
— От кум! От чортяка сивий!
— А що там? — спитав Остап.
— Та, дрібниця, — ховаючи лукаву усмішку, відповів дідусь. — Ти спав би вже. От чортяка! От галабурда!..
Так Остап і не дізнався, чому дід Припічок ще півночі душився сміхом, ховаючись під ковдрою.
На ранок Остап прийшов на роботу невиспаний, але, на відміну від першої своєї з’яви в школі, принаймні пристойно вбраний.
Перед уроками Павло Панасович зібрав колег на позачергову нараду. І сказав таке:
— Не знаю, як ви, а я не спав. Цілу ніч очей не стулив. А чому, дорогенькі? Думаю, ви всі. Думаю, всі ви знаєте, чому. Бо нам загрожує. Що нам загрожує, ви теж знаєте, і дехто навіть бачив. Дехто навіть бачив, хто нам загрожує.
Парасина Павлівна статечно кивала в такт директорським словам. А увесь невеличкий учительський колектив кивав у такт кивкам завуча. Дружне педагогічне посімейство Глинятинської школи складалося з самого директора, завуча, учительки молодших класів Ніни Силівни і фізрука Геннадія Івановича, того самого дідуся з ревматизмом. Тепер до цієї нечисленної компанії приєднався ще й Остап Валерійович Квіточка.
— Отже, дорогі мої колеги, нашу славну школу спіткала біда, — вів далі Павло Панасович.
— Звідки стікала вода? — перепитала туга на вухо Ніна Силівна. Вона була така древня, що вчила читати й рахувати ще самого директора.
— Це гірше, ніж вода, шановна Ніно Силівно, — це не вода, це справжнє лихо.
— А, коли тихо, то нехай стікає, — махнула зморщеною рукою старенька вчителька.
— Якщо нашу школу закриють, то це буде, — продовжував Павло Панасович. — Я вам навіть скажу, дорогенькі, що це буде. Не буде нічого. Тобто нічого доброго тоді не буде. І це стосується. Усіх нас, між іншим, стосується, якщо хтось ще й досі не докумекав. Куди ми всі подінемось тоді, га? Я вас чітко запитую: га? Чи є у вас відповідь на це просте запитання? Немає.
— Є, — несподівано промовив фізрук. — Ми ніде не подінемось, ми просто залишимось без роботи.
— Правильно! — випалив директор. — Без-ро-бо-ти! Всі чули? А що ж тоді буде? Я маю на увазі — що ж станеться з нашими серцями? Кому ми тоді віддаватимемо наші серця? Кому? Якщо не буде нашої школи і в ній не буде наших дорогих школярів?
— Подумаєш — не буде кольорів, — пхикнула Ніна Силівна. — Я їх вже років двадцять не бачу, усе сіре. І нічого, живу. Не панікуй, Павлушко, ти ще в нас молоденький.
— От-от, — підвищив голос Павло Панасович, — в тому якраз і є наша біда, що треба дивитися. Треба дивитися правді в очі й визнати: ми всі тут старі пеньки. Як не крути, а нас прикриють.
— Кх-кхи, — урвала промову свого керівника Парасина Павлівна. — Я хочу нагадати вам, Павле Панасовичу, що в нашому колективі відучора є й молоді люди.
Остап почервонів.
— А вам, Парасино Павлівно, нагадаю, що лише збіг обставин примусив мене. Примусив мене вчора змінити своє рішення щодо цього юнака. І я прийняв його на роботу. Але це нічого не міняє. Навіть не варто чекати три дні і терпіти інспекторів з їхніми перевірками. Нехай одразу закривають школу і крапка. Що тут мучитись.