— Що це з нею трапилось? — здивувалася Анжела Джолівна.
— Е-е... Мабуть, згадала, що праску забула вимкнути, — придумав Павло Панасович.
— Запишіть, Анжелочко Джолівно, — наказав головний інспектор, — так і запишіть: у школі відбуваються кричущі порушення пожежної безпеки.
— Добре, запишу, — відповіла товстуха, — але праска в учительській — це правильно. Вчителі завжди повинні мати охайний вигляд. Тут я б поставила плюс.
Тим часом захекана Парасина Павлівна ускочила в учительську.
— Ваш вихід, Ніно Силівно! — з порога випалила вона. — Затримайте їх, доки Остап Валерійович перевдягатиметься на фізрука!
Ніна Силівна вхопила відро і швабру й вирушила на бойове патрулювання коридорів.
Інспекторській делегації до спортзалу лишилось якихось десять метрів, коли це з-за рогу, просто на перевіряльників налетіла Ніна Силівна. Новоспечена прибиральниця з усього розгону вгатилася шваброю в черевики Петра Бредовича. Інспектор так і беркицьнувся на спину.
— Ой-ой! — покотилося лунким коридором. — Це неподобство!
— Вибачте! Перепрошую! — затанцював навколо збитого з ніг перевіряльника директор. — Давайте руку. Вибачте, будь ласка. Це наша прибиральниця Ніна Силівна. Даруйте їй, я вас прошу, просто вона дуже старанна. Вона так захоплюється. Так захоплюється своєю роботою, що часом навколо себе. Нічого навколо себе не бачить.
— Це свинство, я вам кажу! Справжнє свинство! — бубнів Петро Бредович. — Анжелочко Джолівно, негайно зафіксуйте цей інцидент.
Кілька хвилин було виграно, але ж Остап без халеп не може. Одягаючись, він поспіхом нап’яв кросівки не на ту ногу. Доки взувався-перевзувався, утратив кілька дорогоцінних хвилин.
— Геннадію Івановичу, — наказала завуч, — негайно перейміть їх і затримайте.
— А що я їм скажу? — спитав фізрук.
— Придумайте що-небудь. Ви ж сторож, зрештою.
Геннадій Іванович заступив інспекторам дорогу перед самісіньким спортзалом. Він, наче шлагбаум, виставив наперед себе свою палицю.
— Що трапилось? — вдав здивування директор. — Познайомтеся, це наш сторож Геннадій Іванович, — пояснив він перевіряльникам.
— Нічого не трапилось, — сердито промовив фізрук-сторож, — школою вештаються сторонні незнайомі люди. Це непорядок, Павле Панасовичу.
— Заспокойтеся, це наші гості — інспектори з обласного управління, — промовив директор, схвально підморгуючи Геннадію Васильовичу. — Пропустіть нас.
— Ще чого! — пирхнув той. — А як щось пропаде, — хто тоді відповідатиме? Я?! Нехай спочатку покажуть документи, що вони справді інспектори, а не махлярі якісь.
— Нічого не поробиш, — вибачливо стенув плечима Павло Панасович, — отакі добросовісні люди в нашій школі працюють. Доведеться показувати ваші посвідчення.
Поки Петро Бредович і Анжела Джолівна шукали документи, за спиною Геннадія Івановича до спортзалу прослизнув Остап.
— Документи в порядку, — промовив колишній фізрук, а тепер сторож Геннадій Іванович, віддаючи інспекторам посвідчення. — Проходьте, будь ласка.
Він відчинив перед Петром Бредовичем двері.
— Я цієї бюрократії вам просто так не подарую! — роздратовано гарикнув головний перевіряльник, переступив поріг спортивного залу — і раптом... хтось вимкнув світло. Точніше, світ. Хтось вимкнув увесь світ.
Ґорзулія
Світ потьмарився в очах Вельзепера, коли він побачив її.
О, як же його серце гупало в ребра, шукаючи виходу з кістяної клітки! Як же воно билося й тріпотіло!..
Недодідько ще не йняв віри своїм очам, а кляте серце вже невідь-звідки взяло крила і намагається випурхнути з грудей, вихопитись — і полинути просто до неї! Бідолашному кажанолову знадобилося кілька хвилин, щоб опанувати себе і нарешті збагнути: йому не ввижається, він таки бачить перед собою Ґорзулію. І тоді він закричав:
— Стійте! Зупиніться, кажу вам!..
Коли чортолови вивезли свою здобич у Долину, поглядам полонених відкрилися безкінечні поля з казанами та величезними сковородами. Вельзепер уже тут бував і бачив усе це, але ж тоді в казанах та сковородах сиділи грішники — люди, що за життя наробили пребагато недобрих справ і мусили за всі свої негідні вчинки терпіти муки. Нині ж на місці грішників були Вельзеперові одноплемінники — нечисті всіх мастей і рангів. Окрім найвищого начальства.
— А де ж наші чільники? — спитав недодідько у братів по нещастю. — Щось я нікого з верхівки не бачу.
— Дурні вони в казанах сидіти! — пирхнув Довбня. — Вони давно всі десь нагорі, на теплих островах під сонцем ніжаться.