— Тепер ясно, — промовив Вельзепер. — А то ж я дивлюся, що вищого за гаспида нікого немає.
— Бо так завжди було, — подав голос Копито. — Начальство тільки кричить, що про нас дбає, а як тільки запахне смаленим, то простий чорт їм попід хвіст! Вони лише своєю шкурою переймаються, самі собі дають раду, а ми хоч би й усі до чортової матері виздихали — їм байдуже! Далеко ходити не треба, ось вам наочний приклад! — з цими словами зв’язаний Копито, як міг, брикнув такого ж зв’язаного Люцивула. — У-у, шкура!
І тут Вельзепер побачив Ґорзулію. Вона сиділа в казані, повз який саме проїжджала їхня пересувна клітка. Доки недодідько отямлювався від несподіванки, грішники котили полонених далі й далі.
— Стійте! — Вельзепер і сам не сподівався від себе такої сміливості. — Зупиніться, кажу вам! — закричав він до полонителів. — Стійте, я маю вам щось сказати!
— Чого ти? — пробасив Довбня. — Що надумав?
— Я маю щось сказати, — повторив недодідько. — Я знаю, де вихід нагору!
Ці слова справили магічну дію на трійцю грішників — вони зупинились як укопані і втупилися у Вельзепера, наче барани на нові ворота.
— Я можу провести вас до печери, з якої є вихід у людський світ, — ошелешив слухачів недодідько.
— Як?! — не вірив своїм вухам пан Шкварчак. — Чого ж ти зразу нам не сказав? Ще тоді, як ми зустрілися? Ми б давно всі були не в клітці, а нагорі! Дурень, ти Вельзеговне, дурень...
— Ну, нечиста сило, — пригрозив головний грішник, витягуючи Вельзепера з клітки, — якщо збрешеш — начувайся.
— Не брешу, — відповів Вельзепер, — правда, відведу, тільки розв’яжіть мене.
Його звільнили від мотузяччя.
— Ну, веди! — Усі троє грішників нависли над недодідьком з різних боків. — Тільки не надумай дати драпака.
— Поведу, не хвилюйтеся. Тільки в мене одна умова є.
— Яка ще умова?
— Ми підемо всі разом, ви повинні розв’язати й моїх товаришів.
Грішники переглянулися.
— Гаразд. Нехай буде по-твоєму, — кивнув головний нечестивець, — розв’яжемо, нехай і ці йдуть.
— Але це ще не все, — промовив Вельзепер.
— Чого тобі ще? — вирячився на недодідька ватажок грішників.
— Ще ми мусимо взяти з собою одну фурію. Вона о-он у тім казані сидить.
— Чуєш, ти, яку ще фурію?! — аж роздувся від обурення людський ватаг. — Чи не забагато ти на себе береш — ставити нам умови?
— Ну, як собі хочете, — байдужо кинув Вельзепер і простяг перед собою обидві руки. — В’яжіть назад, і я нікуди не збираюсь.
— Ви тільки гляньте на цього нечистого, хлопці! — гмикнув верховодець. — Тут не що інше, як романтична історія замішана! Ех, бісова твоя душа, колись і я за панночками повпадати мастак був. Давай, показуй свою фурію, де вона?
— Трохи назад повернутися треба. Он той казан.
Радісний, Вельзепер перший побіг до Ґорзулії.
Грішники наздогнали його вже коло потрібного казана.
— Здоров був, — привіталися вони з вогнярем — невеличким грішником, який саме розводив попід казанами вогонь. — Є справа.
— Як є, то кажіть, — діловито відповів чоловік.
— Віддай нам оцю бісичку.
Зачувши ці слова, Ґорзулія подивилася з високого казана донизу й побачила Вельзепера. Він стояв і закохано дивився на неї. В зацькованому погляді колишньої секретарки проблиснули вогники надії. Вона не зводила очей з Вельзепера, якого, на власний подив, одразу впізнала.
— Хе, розумники які! — пхикнув тим часом вогняр. — За які це такі коноплі я вам мушу бісичку віддавати?
— Ну, розумієш, дуже треба, — вели своєї Вельзеперові грішники. — Віддай, що тобі з неї?
— А що мені з вас, га? — не здавався чужий грішник.
— Слухай, а давай мінятися, — раптом запропонував головний поневолювач.
— Мінятися? — помітно зацікавився коротун. — А що дасте? Які такі коноплі?
— Конопель немає, але є повна клітка нечистих. То що — по руках?
— То ще треба на тих нечистих подивитися, — вогняр недовірливо покосився на клітку. — Якщо всі такі здохляки, як оцей, що з вами прибіг, то мені таких не треба. Як то кажуть, краще бісичка в казані, ніж біс у бур’яні. Мене не обдурите. Ідіть собі.
— Чув, куцорогий, — головний грішник звернувся до Вельзепера, котрий зачаровано дивився вгору на Ґорзулію і зовсім не чув людської розмови. — Доведеться когось на обмін дати йому, бо так не відпускає твою пасію. Ти оглух, нечисть?! Не відпускає, кажу, мінятися треба!
— А на що ж мінятися? — стрепенувся Вельзепер.
— Не на що, а на кого. Доведеться кимось із твоїх друзяк пожертвувати.
— А віддайте йому пана Шкварчака. Він нам не друзяка ніякий, — осінило недодідька. На більше він не заслуговує.