Выбрать главу

— Це того, що вас усіх до нас привів?

— Того самого. Він, до речі, не простого десятка чорт — він гаспид.

— Гаспид? — зацікавився вогняр. — Ану, ведіть його, подивимось. Може, щось і вийде з цієї балачки. Ану, ану...

Під схвальне улюлюкання Довбні та Копита, пана Шкварчака обміняли на Ґорзулію.

Вийнята з казана, вона погано розуміла, що відбулося, але весь час промовляла, тулячись до Вельзепера:

— Дякую, дякую, дякую...

А щасливий і розчулений Вельзепер несміливо притискав фурію до себе і зніяковіло поглядав то на грішників, то на своїх одноплемінців.

Другий сеанс

Світ увімкнувся аж під вечір. Петро Бредович спроквола розплющив очі. Першим, що він побачив, була широченна спина Анжели Джолівни. Помічниця сиділа за столом і голосно плямкала.

— Де я? — стиха спитав інспектор. — Світло вже дали?

— Ну нарешті! — підскочила до гостя тітка Галя. — Ви на печі. У нас.

— А хто ви такі?

— Ми? Тягнирядни.

— А-а, вибачте, просто в голові макітриться.

— Ой, я так переживала, так переживала, Петре Бредовичу! — тут як тут опинилася й помічниця. — Ну, слава Богу! Бо я так переживала за вас, так переживала, що й вареник до рота не йшов. Вже думала, що ви ніколи не прокинетесь.

— А що трапилось? Як я тут опинився? Ой, щось голова гуде, ой, зараза!..

— Та ж вам, Петре Бредовичу, м’ячем у голову влучило.

— Яким ще м’ячем? — звівся на лікті інспектор. — Я такого не пам’ятаю. Лише пригадую, як той противний сторож перевіряв посвідчення, а тоді я зайшов до спортзалу, а тоді... тю ти, далі темно. Ну так, вимкнули світло! Що то було?

— Ото й був м’яч у голову, Петре Бредовичу, — співчутливо промовила Анжела Джолівна. — Ви одразу гупнулися на підлогу. Я спочатку гадала, що ви надумали пожартувати. А тоді так злякалася, так злякалася! Добре, що директор школи і фізрук їхній, молодий спеціаліст, до речі, винесли вас на свіже повітря, а тоді сюди перенесли, щоб ви очуняли.

— От тобі й маєш, — старший інспектор почухав потилицю. — І довго я тут лежу?

— Довгенько, — до кухні увійшов господар. — Як ви тут?

— Та байдуже. Тільки на плечах — наче не голова, а вулик.

— Нічого, це буває, — дядько Василь підійшов до печі з налитою чаркою в руці. — Ось я вам мікстурки приніс.

— А допоможе? — недовірливо скривився Петро Бредович.

— Канєшно! Це ж найперші ліки! Пийте.

— Ні, не буду, — відмовився інспектор. — Я це діло не дуже. Та й ви не захоплюйтесь, бо воно не таке й корисне, як ви думаєте.

— Зовсім не корисне, — підключилася тітка Галя. — Хоч ви йому скажіть, Петре Бредовичу. Бо я вже років з двадцять йому товкмачу, що від горілки саме лихо, але ж йому хоч кіл на голові теши.

— Правду каже ваша дружина, правду, — кивнув контужений інспектор, — горілки краще взагалі не вживати.

— Чув, що тобі вчена людина каже? — нависла над чоловіком тітка Галя. — Як мене не слухаєш, то хоч його послухай.

— Ет! — махнув рукою дядько Тягнирядно. — Стара пісня. Як не хочете, то й просити більш не буду. Але повечеряти треба. А йдіть-но до столу.

По вечері прийшов Павло Панасович — спитати, як почувається інспектор.

Він довго вибачався перед Петром Бредовичем, сказав, що завтра чекатиме і його, й пані інспекторку з нетерпінням. Потім директор авторитетно запевнив, що завтра нічого подібного до нинішнього непорозуміння не трапиться. Ба більше: інспектори будуть просто наповал вражені їхньою школою. На що Петро Бредович сказав: «Дякую, але наповал ви нас уже вразили, більше не треба». Потім директор іще раз вибачився й пішов собі.

Вже як спровадили Павла Панасовича, Анжела Джолівна сіла записувати під диктовку господині рецепт тіста на вареники з вишнями, а господар повів Петра Бредовича до хліва на другий сеанс лікування лисини.

Тягниряднівського бичечка звали Беник. Народився він чотири дні тому і вже знав (мама казала), що в них є господар і господиня. Вони дещо дивні: ходять лише на задніх ногах, тому й звуться людьми. Як хто не знає, — то «люди» по-коров’ячому означає «двоногі». Але попри всю свою дивакуватість вони добрі й лагідні. Тричі на день приносять мамі смачну люцерну або кукурудзу, дають воду. За це мама ділиться з ними молоком.

Але вчора вночі разом з господарем до хліва увійшов незнайомий двоногий. І, уявіть собі, запхав у загін до Беника свою голову. Теляткові саме різалися ріжки, тому в нього дуже свербів лоб. Отже, Беник з радістю пристав на запросини побавитися. Він трошки розігнався — і бухнув незнайомця в чоло. Але той виявився слабаком. Після першого ж удару позадкував, заточився і смішно ляпнувся прямо в свіженьку мамину купку. А тоді господар щось Беникові сказав по-своєму. Звісно ж, Беник толком нічого не зрозумів, але йому здалося, ніби хазяїн каже, що вдруге буцати смішного дядька не треба. Відтак незнайомець знову наставив проти нього свого лоба.