Взагалі-то Беник любив дві речі — буцатися й лизатися. За чотири дні свого життя він багато чого вже встиг лизнути. Усе, що було в його невеличкому загоні, біля маминого стійла, він уже лизнув. Господаря й господиню — також. Навіть по кілька разів. Але до багатьох речей Беник просто не міг дотягнутись. Особливо йому кортіло лизнути одну яскраво-жовту круглу штучку. Штучка висіла під стелею і спалахувала щоразу перед тим, як до хліва мали ввійти господар чи господиня.
Отож Беник вирішив лизнути голову незнайомця. Тим більше, що голова в того двоногого була чудернацька, не така, як у господаря. В господаря на голові росла сіра шерсть, а в цього двоногого не росло нічогісінько. Тобто геть зовсім! Це була геть-чисто гладесенька голова. Навіть трохи ту штучку нагадувала. І Беник лизнув голову. На смак вона виявилася солонувата. Мамине молоко теж спочатку було трохи солонувате, а згодом стало солодке. Тому Беник уперто продовжував лизати ту голову, ждучи, що вона посолодшає. Та голова не солодшала. Дуже скоро вона взагалі стала ніякою на смак, і розчарований Беник покинув її і пішов у куточок спати.
Ось і сьогодні господар привів незнайомця, і той знову підставив йому свою голову.
Учора Беник трохи образився, що так і не долизався до солодкого, тому сьогодні не хотів навіть починати. Тим більше, що цього разу голова не була такою лискучою, як учора, а мала тьмяно-рожевий колір.
— Не хоче, — розчаровано промовив Петро Бредович. — Що робити?
— Є ідея. Треба намастити вашу лисину сметаною, — сказав господар.
— Ви геній! — вигукнув інспектор. — Хутчій несіть сметану!
За якусь хвилину дядько Тягнирядно приніс глечик зі сметаною.
— Мастіть, — наказав Петро Бредович, підставляючи голову.
Спочатку все йшло як по маслу. Хоч і йшло по сметані. Беник з охотою злизував її з лисини, дядько Василь мастив нову порцію, і бичечок смакував знову. Але після третього підходу Петро Бредович застогнав:
— Щось воно пече. В нього такий шорсткий язик, щоб ви знали.
— Канєшно, шорсткий.
— Учора було лоскотно, а сьогодні вже пече.
— Нічого. Зате будете пелехатий, як лев. Терпіть.
Інспектор витерпів ще чотири намащування-злизування, а потому чоловіки подалися до хати.
— Набагато краще зі сметаною, — повідомив помічниці Петро Бредович.
— Я знаю, — відповіла та, — вареники з вишнями без сметани такі собі.
— Я не про вареники кажу, а про лікувальний ефект. Допишіть там, де ви нотували про телятко. Допишіть, Анжело Джолівно: спочатку треба намастити голову сметаною.
— Добре, запишу, — промовила помічниця й зашаруділа сторінками.
Глухий кажанятник
Вельзепер знав Шпичаки Диявола, як свої п’ять пальців. Скільки ж разів недодідько сходив їх уздовж і впоперек у пошуках кажанів! В усіх кутках пекельних гір він мав кажанятники. Входи до них Вельзепер замощував каменяччям, лишаючи тільки невеликі захитровані місця, де можна було вийняти кілька камінців, аби впустити нову порцію летючих потворок, а потім знову закласти діру.
Вельзепер вів грішників до найбільшого зі зроблених ним кажанячих притулків. Але ця печера була особливою не через свої розміри, і не тому, що останнім часом недодідько напустив у неї більше кажанів, аніж в будь-яку іншу. Просто цей кажанятник був глухий, він не мав виходу нагору.
І ось невеликий гурт, що складався з трьох грішників і чотирьох тубільців, тобто корінних пекельних мешканців, — Вельзепера, Довбні, Копита і Ґорзулії, — стояли перед входом у кажанятник. Перед місцем, де мав бути вхід, тепер грамадилася купа каміння.
— Чого став?! — рявкнув один з грішників до Вельзепера.
Ґорзулія, що увесь час стояла біля свого спасителя, не випускаючи його руки зі своєї, аж здригнулася.
— Прийшли, — відповів на той покрик недодідько і вказав рукою на звалище каменю.
— Ти з нас знущатися надумав? — грішник від обурення аж півня горлом пустив. — Ану, веди до ходу нагору, бо ми тебе на місці підсмажимо!
— А я вам кажу, що ми прийшли. Вихід у цій печері, — промовив Вельзепер, — тільки треба розібрати трохи каміння й залізти всередину. Ось приберіть кілька каменів отам зверху — побачите.
— Ну, гляди, як обдуриш! — Рявкнув грішник і подерся каменюками нагору, туди, куди вказав Невмивака.