Інші грішники подерлися за ним. Услід посунули й Довбня з Копитом, але Вельзепер дав їм знак, щоб спинилися.
Головний чортолов тим часом уже досяг вершини і заходився відкидати каміння. Один, другий, третій камені, викрешуючи з інших снопи іскор, покотилися донизу. Один ледве не збив з ніг Ґорзулію, і та щільніше притулилася до Вельзепера.
І ось, відправивши додолу ще один камінь, ватажок грішників радісно скрикнув: за каменюкою зяяло чорне око порожнечі.
— Є вхід! — вигукнув грішник, озираючись донизу. Тут він і побачив, що ніхто з чортів не збирається лізти за ним. — Гей, ви, нечисть! А вам не хочеться вибратися з цього смердючого пекла? Ха-ха-ха! Чи ви вже звикли?! Ну, як собі хочете — можете лізти до нашого світу, можете не лізти, — однак там і без вас нечисті вистачає! Чао, чортярики! Погостював я у вас, тепер і додому час!
По цих словах ватажок штовхнув униз іще одну каменюку...
Вельзепер смикнув за собою Ґорзулію і гукнув іншим нечистим:
— А тепер — ноги на плечі, браття, зараз тут буде весело!
Доки Довбня та Копито переварювали зміст Вельзеперових слів, сам недодідько з Ґорзулією був уже за добрих десять кроків від того місця, де з чорної плями утвореного грішником отвору навалою поперли сотні і сотні скажених від печерної задухи й безвиході кажанів.
Хмарище рукокрилих потворок накрило собою людей. Нажахані грішники були приголомшені несподіваним нападом, вони відбивалися що було сил, відмахувались від нападників, але ті, наче рій бджіл, обліплювали кожного і боляче вганяли в руки й ноги своїх жертв гострі ікла.
Довбня з Копитом дослухалися до Вельзеперової перестороги і встигли відбігти настільки, щоб не втрапити в самісіньку гущу кажаняччя. Хоч і на їхню долю випало немало летючих кровопивців, проте нечисті потроху віддалялися від печери, на бігу віддираючи від себе мишей і відкидаючи їх якнайдалі.
Вельзепер і Ґорзулія мчали так, що аж викрешували копитами іскри з кам’яної стежини. Вони бігли довго, може, з годину, аж поки не попадали знеможені просто на землю. Віддихавшись, повставали і знову побігли. А коли пересвідчились, що гонитви за ними немає, перейшли на крок і стали шукати якоїсь криївки, де можна було б переночувати. І весь цей час їхні долоні міцно тримали одна одну.
Поночіло. Закохані недодідько та фурія сиділи вкупоньці під величезним валуном на краєчку прірвистого плато і дивились, як поволі пригасає пекельний день.
— А як там, нагорі? — тихо спитала Ґорзулія.
— Не знаю, — відповів Вельзепер. — Кажуть, там гарно: дерева ростуть, є зелена трава, небо, кажуть, є.
— А що таке дерева? — Ґорзулія зустрілася поглядом з Вельзепером. — І яке те небо?
— Небо? — недодідько задумався. — Я чув, що воно таке, як твої очі, мій вогнику, — блакитне.
— Якби ж то хоч разок його побачити, — замріяно зітхнула фурія.
— Побачимо, — Вельзепер ще дужче пригорнув до себе кохану. — Обіцяю. Я знаю, де справжній вихід нагору.
— Я боюся, — стиха зронила бісичка. — А раптом для нас там не знайдеться місця.
— Оцього я не знаю. Але побачимо. Принаймні спробувати треба, бо тут усе одно через грішників нам життя не буде.
— А там, нагорі, вони теж є?
— А куди ж без них? Є.
— Цікаво, чи всі людські душі грішні?
— Кажуть, що всі. Але не всі пропащі, Ґорзю. Далеко не всі.
— Це добре. Дуже добре.
Ґорзулія поклала голову на Вельзеперове плече і спробувала уявити собі небо.
Перевірка триває
Наступного ранку Петро Бредович прокинувся від того, що його голова пашіла, наче розжарена сковорода.
— Мабуть, волосся в ріст пішло — не чувся від радості старший інспектор. Окрилений таким здогадом, він вискочив на кухню. Там вже поралася біля столу його помічниця.
— Ану, Анжело Джолівно, гляньте, що там у мене? Так пече, так пече...
— Господи! — сплеснула в долоні помічниця. — Хто це вам голову роздряпав?
— Та що там? — кипів від нетерплячки Петро Бредович. — Ану, дайте люстерко — я сам подивлюся.
З дзеркальця на нього дивився він і не він. На лице Петро Бредович себе, звісна річ, упізнав, але голова мала дивний вигляд: була геть червона.
— Ого! — інспектор обережно провів по маківці долонею. — Ой! Пече, зараза!..
— Як же ви тепер підете до школи?! — схопилася за голову Анжела Джолівна.
— Пусте, щось придумаємо. Краса потребує жертв, Анжелочко Джолівно. Спитайте в хазяйки, чи є в неї зеленка.
Директор Глинятинської семирічки, як і обіцяв, зрання нетерпляче виглядав інспекцію з вікна. Щоправда, спочатку він подумав, що до їхнього села завітали інопланетяни. Ну, принаймні один. Павло Панасович вже вхопився за телефон, щоб дзвонити Триндицеві, але пригледівся й передумав.