Грузькою, розбитою підводами дорогою до школи прямував Петро Бредович. І не дарма директор переплутав його з прибульцем: інспекторова голова була густо намащена зеленкою. Слідом за старшим перевіряльником ледве встигала Анжела Джолівна.
Уся шкільна команда була вже напоготові: Остап Валерійович чекав у вчительській кімнаті вістунку, тобто Парасину Павлівну; Ніна Силівна у формі прибиральниці чатувала там само. Геннадій Іванович цього разу стояв у коридорі, біля дверей учительської: щоб Парасина Павлівна могла здалеку гукнути йому про маршрут інспекторів, а він міг швидше переказати Остапові.
— Добридень вам, — привітався з гостями директор.
— І вам доброго дня, — побажала йому Анжела Джолівна.
Петро Бредович мовчки кивнув.
— Як почувається пан інспектор? — запитав Павло Панасович.
— Дякую, добре, — відповів Петро Бредович.
— Ви впевнені? — директор покосився на його лисину, що кольором тепер нагадувала більярдний стіл.
— Якщо ви натякаєте на мою голову, то забудьте. Це не те, про що ви подумали, пане директоре. Це — ідейне.
— Що ви маєте на увазі?
— Я записався до партії «Зелених».
— Буває, — з розумінням кивнув Павло Панасович. — Я в молодості теж. Теж кілька разів записувався. Точніше вписувався не туди, куди треба. Тільки я частіше носом або оком. То як — ідемо на урок?
— Аякже. Тільки не на фізкультуру.
— А куди? — поцікавилась Парасина Павлівна, що поруч з директором, наче спринтерка, стояла в позиції низького старту.
— А ходімо на урок до першого класу. Є ж у вас цього року першокласники.
— Скільки завгодно! — закопилив губу Павло Панасович. — Ге, Парасино Павлівно?
Але завучка вже стартонула у напрямку до вчительської.
— Знову праска? — підозріливо глипнув на директора Петро Бредович.
— Ні-ні, — заперечив той, — я думаю, що Парасина Павлівна просто вирішила перевірити, чи не дуже слизько натерли підлогу. Щоб ніхто, не приведи господи. Не впав, я маю на увазі. О, о, бачите, гримнулась, я ж казав.
— Оце правильно, — втішився Петро Бредович. — Можете поставити маленький плюсик, Анжело Джолівно. Ну, то ведіть, Павле Панасовичу. Подивимося на ваших першачків.
Цього разу Остапові довелося перебиратися в Ніну Силівну. А це, повірте, складніше, ніж просто вдягти спортивний костюм і кросівки. З жіночим одягом Остап ще зроду не мав справи. А тут мало того, що треба було вдягти спідницю, кофтину й панчохи, то ще ж обов’язково мусив нап’ялити на себе якусь стару перуку і окуляри. На додаток — ще й наквецяти помадою губи.
Бачачи, що вони знову не встигають, Парасина Павлівна терміново випустила Ніну Силівну в «навколошкільне плавання» коридорами. Але старенька вчителька спізнилася.
Вигулькнувши в потрібний коридор, вона побачила попереду себе спини перевіряльників. Вони, на чолі з директором, неухильно наближалися до дверей з написом «1 клас». До дверей її рідного класу! Щось наче тьохнуло в немолодих учительських грудях. Якийсь нездоланний материнський інстинкт примусив Ніну Силівну з усіх своїх старечих сил налягти на ноги. Дорогою вона віджбурила вбік швабру й лишилася лише з відром у руці.
Вчителька наздогнала свою «здобич» під самісіньким класом.
— Добрий день! — на весь голос випалила вона. Усі як за командою обернулися.
Петро Бредович миттю сполотнів і на все горло закричав:
— Заберіть цю жінку звідси!
Краще б він цього не робив. Мовчав би, то вода не потрапила б до рота. А так...
Петро Бредович за хвилину зробився невеличким водоспадиком. Мало того, що інспектор став мокрий-мокрісінький, наче його щойно випрали, — він ще й ковтнув трохи води й ледь не похлинувся. Звісно, що Петра Бредовича ніхто й не збирався прати. Просто Ніна Силівна вихлюпнула на нього брудну воду з відра для полоскання ганчірки.
Павло Панасович остовпів. Навіть він не очікував такого від Ніни Силівни. Ніна Силівна теж такого від себе не очікувала, тому почала белькотіти щось про чисту воду, вологе прибирання й користь від обливання водою.
Анжела Джолівна теж була шокована. Вона навіть впустила свій нотатник на підлогу. Якимось дивом прудкі струмочки, що весело стікали з її начальника, не намочили блокнот.
Хоч це й дивно, але найпершим отямився сам потерпілий.
— Я відчував! — заверещав Петро Бредович на всеньку школу. — Я знав, що тут готується провокація! Ні! Ні! Ви підмочили не мене! І не мій костюм! Ви підмочили репутацію своєї так званої школи! Але нічого! Мене ви цим не візьмете! Я йтиму до кінця! Ану, показуйте своїх першокласників!