Інспектор рішуче розчинив двері й увійшов до класу. За першою партою сиділо двійко малих — хлопчик і дівчинка. Налякані несподіваним ґвалтом, що зчинився в коридорі, вони зимовими горобчиками притулились одне до одного й так принишкли.
Слідом за перевіряльниками й директором убіг захеканий Остап, одягнений у справжній одяг Ніни Силівни.
— Ну! — тріумфально вереснув Петро Бредович. — Я так і знав! І де вони?!
— Розумієте... — зам’явся почервонілий, неначе рак, Павло Панасович. — Тут справа непроста... розумієте... така справа...
— Записуйте, Анжелочко Джолівно! — перервав бурмотіння директора старший інспектор облвно. — Так і пишіть: у першому класі Глинятинської семирічної школи навчається двоє учнів!
— Я перепрошую, — тактовно прокашлявся Остап Валерійович Квіточка, — але ви помиляєтесь.
— А ви ще хто така? — блиснув очима перевіряльник.
— Я? Гм... Я е-е-е... Оксана Валеріївна... е-е-е... Тюльпанчик — вчителька молодших класів. І хочу вам сказати, що учнів у цьому класі набагато більше. Перед вами лиш чергові, вони залишились стежити за порядком, а всі решта...
— А де ж решта? — трохи отямившись, Павло Панасович вирішив підіграти Остапові. Хоча й гадки не мав, що з того вийде.
— В нас же зараз урок «Я пізнаю світ». От увесь перший клас і пішов до нашого живого куточка.
— До чого?
— До нашого шкільного живого куточка, — й оком не зморгнувши, вигадував Остап (бо що він мав іще робити в такій безглуздій ситуації?). — Дітки так люблять спостерігати за нашими вихованцями-тваринками. Погодувати братів наших менших.
— А-а... — непевно кивнув директор.
— У вас є живий куточок? — цього разу голос Петра Бредовича звучав не так погрозливо.
— Авжеж, — запевнив інспектора Остап. — Пречудовий живий куточок.
Якби поглядом можна було спопелити, то від Остапа лишилася б зараз тільки жменька золи, — так подивився на нього Павло Панасович.
— Ой! — зраділа Анжела Джолівна. — Петре Бредовичу, а ходімо й ми подивимось на той куточок! Я так давно не годувала тваринок. Та й ви ж, мабуть, теж...
— Я вчора годував одну, — ніяково відповів старший інспектор, — сметаною.
— То йдемо? — згорала від нетерпіння помічниця.
— І куди я такий мокрий піду? — Петро Бредович зніяковіло зиркнув на Остапа Валерійовича, думаючи, що зиркає на Оксану Валеріївну. — Давайте вже завтра всі разом підемо дивитися на той куточок.
— Всі разом — це хто? — наважився запитати директор школи.
— Всі разом — це ми плюс Василь Васильович. Тільки ніяких прибиральниць! Чули?! Ніяких дурноверхих прибиральниць, бо буде вам лихо!
— А хто такий? Отой Василь Васильович — що за один, дозвольте спитати? — поцікавився директор.
— Я ж вам казав. Завтра приїжджає наш головний інспектор. Я ж вам казав. Ми звітуємо перед ним за свою роботу у цій школі, а він уже й прийматиме остаточне рішення: закривати її чи ні.
— Він, до речі, кандидат біологічних наук, — додала Анжела Джолівна, — і дуже любить всяку звірину.
— Отже, до завтра, — кинув Петро Бредович. — Але не думайте, що кілька мишей вас урятують. Щоби вразити Василя Васильовича, вам знадобиться щось особливе. До побачення, бо мені до завтра ще треба костюм висушити.
Рятівна ідея
— Чи ви з глузду?! — кліпав, наче сова, Павло Панасович. — Ви з’їхали з глузду, молодий чоловіче?! Що ж ви накоїли?
— А що? Я ж нічого, — стенув плечима Остап.
— Оце — нічого? Ви ж нас погубили. Ви нас просто знищили! От хто, хто, скажіть?! Тягнув вас за язика — хто? Що ви наплели інспекторам про живий куточок?
— Ну... я просто сказав перше, що спало на думку. Взагалі-то, якби я не придумав про живий куточок, то школу б уже закрили. Першокласників у нас, як не крути, всього двоє.
— А Остап Валерійович правду каже, — обережно втрутилася Парасина Павлівна. — Просто він опинився в екстремальній ситуації, от і вигадав про живий куточок.
— Дорогенькі, як ви не розумієте, що ми всі?! Ми всі тепер у екстремальній ситуації. Завтра ж усе одно виявиться, що в нас ні першокласників, ні живого куточка немає. Це все, нам клямка, колеги, точно вам кажу!
— Вибачте мені, — промовив Остап, скидаючи з себе перуку. — Я не мав цього робити. Просто згадав вашу, Павле Панасовичу, розповідь на педраді. Ну, про ваших колишніх тваринок.
— Ет, що там вже згадувати! Нема — то й нема. Я й сам як згадаю, бува, то наче отут! — він рубонув долонею собі коло горла. — Наче отут галушка стає — і ні туди ні сюди. Так мені гірко, так тоскно...