— Облиш мене, — знову промовила фурія, — тікай сам. Прошу тебе, тікай! — благала вона, опустившись на сірі камені.
Але Вельзепер ще намагався її підвести. Ґорзулія піддалася й спробувала дертися на скелю. Поруч невідь за що чіплявся Вельзепер. Але Ґорзулія раптом посунулася вниз. Недодідько з жахом помітив, що її тягне за ногу один з грішників.
— Тікай! — застогнала бісичка.
Вельзепер дивився в її очі — кольору небаченого неба — і був ладен знищити себе за те, що нічого не може зробити.
— Хоч ти, хоч ти побач небо! — ще встигла вигукнути Ґорзулія, а далі грішник затулив їй рота й заходився скручувати руки мотузкою.
Забачивши таке, Вельзепер був готовий сторч головою кинутися донизу, намагатися рятувати кохану, проте розум узяв гору над почуттями. Недодідько знав, що так він розіб’ється. А якщо й ні, то покалічиться й однаково потрапить у лабети чортоловів. Але якщо йому вдасться втекти, то ще буде надія врятувати Ґорзулію. Буде надія!
Думка про надію додавала сил Вельзеперові й він дерся далі. Недодідько чіплявся за майже непомітні уступи, шукав хоч якісь заглибинки або тріщини в камені, щоб хоч по сантиметру просуватися вгору, геть від страшних переслідувачів. І ось до рятівного узвишшя було рукою подати, як Вельзеперові вломився кіготь на руці... і він ледь не зірвався. Його ратиці зісковзнули з хистких опор, за які вони чіплялися, й посунули донизу.
В недодідькових грудях щось обірвалося. Подумки він уже розпрощався щонайменше з вільним життям, а щонайбільше — просто з життям. Та раптом ратиця правої ноги вперлася в невідому підпору. Просування вниз припинилося, і Вельзепер зачепився за щось ще й руками.
Коли він глянув униз, то ледь не обімлів: права його ратиця стояла на голові одного з переслідувачів, ватажка. Вельзепер несамовито відштовхнувся і з несподіваною вправністю павука поліз урвистою стіною. Він досяг узвишшя і, не озираючись, кинувся до печери. Страх гнав недодідька далі й далі, аж поки він не прибіг до невеличкого отвору в глиняній стіні печери. Сюди він останній місяць випускав свою здобич.
Якось Вельзепер зовсім випадково знайшов це місце. За тим, що з отвору час від часу дихало повітрям, нечистий зрозумів, що вихід назовні таки є. От він і став носити сюди кажанів, щоб летіли геть з пекла. Але тепер Вельзепер мусив протиснутися в діру сам і тікати.
Кігтями він заходився розширювати отвір. Добре, що Вельзепер вдався сухорлявим, інакше б... Однак про погане він навіть не хотів думати. Розгрібши отвір до потрібних розмірів, Вельзепер прожогом пірнув усередину.
— Де ти?! Де ти, негіднику?! — долинули до нього розлючені і здивовані голоси грішників.
У напівмороці печери зовсім не було видно тої діри, в яку заліз Вельзепер. Вона таїлася у важкодоступному місці, за великим сталагмітом. Навряд чи переслідувачі знайдуть її. Але про всяк випадок недодідько поліз підземним тунелем далі й далі. Він не знав, що це за тунель, де він тут узявся, але йому до того було й байдуже, головне тепер — утекти. Спочатку він повз на пузі. Далі лаз розширився, і можна було спокійно лізти на чотирьох. Хтозна, скільки Вельзепер отак пробирався незрозумілим тунелем, однак рачкував він доти, доки зовсім не вибився з сил. Тоді, знеможений, він упав на сиру землю, і з думкою про свою нещасну кохану заснув безпробудним сном.
Полювання на Бублика
Вже споночіло, коли до двору діда Припічка під’їхала машина Павла Панасовича.
— Ну все, діду Михайле, я пішов, бо вже директор є, — почувши сигнал автомобіля, Остап вискочив з-за столу.
— Та доїж, ніде він не дінеться, твій директор, — спинив його дідусь.
— Дуже не можна наїдатися: раптом мені доведеться лізти в нору.
— Ну, добре. Мішка взяв?
— Узяв.
— Зараз я тобі ще брезентові рукавиці дам, щоб тебе той звір не покусав. Чуєш, а може, все-таки я з вами поїду? Запряжемо Сиву, тихенько собі, бо машина ж гуде — ще налякаєте тваринку.
— Ні, не треба. Машиною швидше доїдемо, — закрутив головою Остап. Йому, по правді кажучи, чомусь вже не хотілося мати нічого спільного з дідовою кобилою. В Остаповій пам’яті ще свіжими були спогади про те, як він двічі постраждав через неї. — Та й фари в машини, діду Михайле. Можна буде посвітити на нору.
— То як собі хочете. Довго там не тиняйтеся полями, бо ж ніч. Хату не зачинятиму, прийдеш — защипнеш двері на клямку, якщо я вже засну.
Остап кивнув і вибіг надвір.
Вночі за селом усе було геть не таке, як уранці. Остапові кілька разів здавалося, що треба звертати з дороги в поле, вони лишали дорогу, їхали голим тереном, але впізнати місцину годі було й сподіватися. Тоді Павло Панасович зупиняв машину, і Остап виходив на вулицю. Та хоч як він роздивлявся, як силувався побачити хоч якісь прикмети, за якими міг би зорієнтуватися на місцевості, все було марно. Відтак вони знову поверталися на дорогу, проїжджали трохи вперед, тоді вкотре звертали з дороги... і так кілька разів.