— Ну?.. — Павло Панасович вряди-годи благально дивився на Остапа.
— Зараз, зараз... — невпевнено відповідав юнак. — Щось подібне... ні, не тут.
— Згадуйте, дорогенький. Дивіться, бо... — Павло Панасович замовкав, та Остап і сам розумів, що Бублик — остання їхня надія на порятунок всієї школи. Якщо вони не впіймають байбака, то...
В якусь мить в Остаповій голові чорним круком почала шугати смутна думка про те, що їм так і не вдасться знайти Бубликову нору.
Але їм таки пощастило. Фари автомобіля намацали в темряві білу грудочку, що лежала посеред шляху. Це був шматочок зефіру.
— Гальмуйте! — несамовито зрадів Остап. — Зефір на дорозі!
— От іще! — директор машинально натиснув на гальма. — Зефір?
— Зефір. Глушіть машину, виходьмо.
— Тьху! — розчаровано випалив Павло Панасович. — А я думав, що ви нору знайшли, Остапе Валерійовичу. Не хочу я зефіру. Тим більше з мікробами.
— І я не хочу зефіру. Але ми й не будемо його їсти. Зефір — це орієнтир, Павле Панасовичу. Це ж тут дядько Тягнирядно згубив кульок з ласощами. А потім визбирав, але одну штучку, мабуть, не помітив. Отже, нора зовсім поряд.
— А, — радісно кивнув директор, — це ж інша справа! Ходімо, тільки тихцем.
Вони взяли мішок і ліхтарики. До нори підкралися навшпиньки. Павло Панасович уважно роздивився круглий отвір, що вів у помешкання байбака.
— Чудово, — стиха промовив директор. — Молодець, Остапе Валерійовичу, що запам’ятали місце.
— Якби ви застрягли так, як я, то й ви б запам’ятали, — запевнив директора вчитель. — Тільки я більше в нору не полізу.
— Не треба лізти. Все одно нора завузька для нас із вами.
— А як же ми його звідти витягнемо?
— Я спробую покликати. Сподіваюся, що він пам’ятає. Що не забув мій голос і вийде на нього. А ви, Остапе Валерійовичу, тут неподалік не бачили інших виходів з-під землі?
— Ви маєте на увазі запасні виходи?
— Так. Повинно бути ще кілька. От би знайти їх. Але давайте спочатку тут спробуємо.
Павло Панасович упав навколішки, нахилився над норою і почав кликати:
— Бублику! Бубличку! А йди-но сюди! Бубличку! Ходи, не бійся, це я по тебе прийшов. Виходь, товстунчику, підемо додому.
З нори — ані звуку.
— Бублику!.. Не хоче. Нумо шукати ще нори.
— А може, він уже в зимову сплячку вклався? — раптом осінило Остапа. — Ми ж тоді нізащо його не добудимось.
— Ні, не вклався. По-перше, вересень тепер теплий, він ближче до кінця. Тобто ближче до кінця місяця заляже на зиму. А по-друге, на зиму байбаки закупорюють входи й виходи багном, перемішаним з грудками й калом. Світіть, Остапе Валерійовичу, шукаймо.
Дуже швидко вони знайшли ще один отвір, що вів під землю. І тут Павло Панасович хвилин із п’ять закликав Бублика взятися за розум і вийти нагору. Але все без пуття.
Поблукавши ще з добрих півгодини, шукачі надибали третій вхід у нору. Але й з нього до них ніхто й носа не показав.
— От, біда! От, горечко! — ледь не плакав Павло Панасович. — Ну, Бубличку, ну, ріднесенький, виходь. Не я — уся школа просить. Виходь...
Остапові було шкода дивитися на директора. Він і сам неабияк засмутився.
— Слухайте, а може, ми його виженемо з нори? Налякаємо, покричимо, — запропонував юнак.
— Та де там! Не виженеш його. Він глибоко сидить. А почнемо шуміти — ще глибше заб’ється. А може, його й немає там. Хтозна, чи це його основна нора, велика? Чи мала, запасна. Бо в байбаків є й такі. В них вони лиш інколи переховуються і дуже рідко ночують.
— А раптом вийде? Все одно ж немає інших варіантів, — стояв на своєму Остап. Шкода, не спробувавши, їхати додому.
— А, горіло б воно! — махнув рукою директор. — Давайте спробуємо! Тільки так: у цю діру я вставляю ліхтарик і йду. Йду до першого входу. Він найбільше схожий на основний. Ти йдеш до третьої діри, наставляєш проти неї мішка і ждеш.
— Добре.
— Може бути, що є ще й інші виходи — у байбака їх буває і більше трьох, але. Але будемо сподіватися, що Бублик не встиг так розгалузити свої тунелі. Він не надто багато часу мав для цього. Навесні лиш утік. Отже, я стану там з другим ліхтарем, теж запхну його в нору й почну. Тобто почну кричати й гупотіти ногами. А ви стійте, тримайте якнайдужче мішка і, якщо Бублик вискочить, то вискочить. Я маю на увазі, що він вискочить на вас, Остапе Валерійовичу. Тобто в мішок. Отоді мерщій закручуйте гичку й тримайте, аби він не вистрибнув.