— Вже давно. Геннадій Іванович у живому куточку порається з тваринами. Чудові в нас діти, я вам скажу, Павле Панасовичу, стільки живності різної привели. А як, до речі, ваші успіхи з Бубликом?
— Бублика впіймали. Дяка Остапові Валерійовичу! Ото вже золотий хлопець, Парасино Павлівно, якби не він... То ось, що я вас хотів попросити: біжіть до Геннадія Івановича. Він же ще й досі в мішку сидить.
— Матінко! — аж присіла завучка. — Що це на нього найшло?
— На кого?
— Та на Геннадія Івановича. Навіщо він заліз у мішок?
— До чого тут Геннадій Іванович? Я ж не про нього кажу, — замотав головою директор.
— А про кого? Невже про Остапа Валерійовича? А його яка муха вкусила?
— Ніхто його не кусав, — знову заперечив Павло Панасович. — У мішку сидить Бублик, розумієте?
— Бублик? Тю на мене!
— Та не тюкайте, а біжіть і перекажіть Геннадію Івановичу. Перекажіть, нехай випустить Бублика. Бо ще чого доброго. Чого доброго задихнеться там.
Парасина Павлівна рушила виконувати доручення керівництва, а саме керівництво рушило зустрічати головного на всю область шкільного інспектора.
Дорогою директор зустрів Остапа, що йшов біч-о-біч з незнайомим чоловіком і щось жваво йому розповідав.
— Доброго дня, Павле Панасовичу! — звіддалік привітався молодий учитель. — А я тут нашому гостю саме розповідаю про вас та про вашу любов до всього живого. — Познайомтеся: це Василь Васильович — з облвно. А це наш шановний Павло Панасович, — звернувся він до інспектора.
— Слухайте, — перевіряльник енергійно простягнув директорові правицю, — а проворні тут у вас хлопці працюють. Я щойно поріг школи переступив, а Остап Валерійович мені вже скільки цікавого розповів... І де ви таких орлів берете?!
— Самі прилітають, — вдоволено відповів директор, трясучи інспекторові руку.
— А скажіть, — допитувався інспектор, — чи таки є у вас той живий куточок? Бо я так люблю тварин, щоб ви знали! А особливо мене цікавить байбак.
— Все є, все є, — аж світився радістю Павло Панасович. — І байбак є, аякже.
— Щоб ви знали, — зрадів і Василь Васильович, — я ж біолог сам. То я по байбаках кандидатську дисертацію колись захищав. Кумедні тваринки, їй-богу! О, а як тут моя гвардія — Петро Бредович і Анжела Джолівна?
— Та нічого. Все в порядку в них, — кинув директор, — кумедні тваринки, їй-богу. Ой... вибачте. Я хотів сказати: чудові люди. А он і вони йдуть.
До співрозмовників поспішали двоє інспекторів. Анжела Джолівна тримала в руках свою незмінну сумочку з нотатником, а Петро Бредович був без нічого, зате правицею на ходу прикривав свою лисину.
Інспектори звітують
— Прошу, прошу, проходьте, — гостинно зазивав інспекторів до свого кабінету Павло Панасович. А Остапові він прошепотів на вухо: — І ви заходьте, мені буде спокійніше. Все ж не сам-на-сам з ними залишуся.
Тож Остап також зайшов услід за перевіряльниками.
— Прошу сідати, — припрошував директор. — У ногах нема. Я маю на увазі правду. Правди в ногах немає, тож сідайте.
Гості заходилися вмощуватися на стільцях. І Остап разом з ними. Але ж не був би він Остапом Квіточкою, якби й тут не зазнав халепи. Обшивка стільців у директорському кабінеті була зеленою. Кактуси, як відомо, теж зелені. Не дивно, що Остап не помітив на сидінні колючу рослину, яку Павло Панасович забувся прибрати.
— Ой, мамочко! — заверещав юнак і ледь не луснувся маківкою об стелю — так високо він підскочив.
— Бачу, в вашій школі не тільки живий, а ще й зелений куточок є, — зрадів головний інспектор, коли всі побачили в Остапових руках кактус.
— Ага, є, — трохи розгубився Павло Панасович. — Вибачте, це я зранку хотів пересадити. Перепрошую, Остапе Валерійовичу. Сідайте вже, не стійте.
Остап подякував, але залишився стояти.
— То як доїхали, Василю Васильовичу? — вирішив згладити ситуацію директор.
— Та нічого. Я ж на службовій машині. Давайте краще перейдемо до справи. Я, звісно, вже дещо побачив у вашій школі, про дещо довідався, але дуже хочеться почути думку моїх колег. Вони, сподіваюся, плідно попрацювали тут цих кілька днів і мають що сказати.
— А що тут казати, — відчеканив Петро Бредович, — закривати треба школу, Василю Васильовичу, не буде з неї толку. Суцільні порушення та недоліки.
Павло Панасович засовався на стільці, наче це не Остап, а він хвилину тому з усього маху всівся на кактус.
— Невже все так погано? — з досадою вимовив головний інспектор. — А на перший погляд і не скажеш.