— Отакий рецепт: берете телятко, намащуєте лисину сметаною і даєте йому облиза... облизати...
— Анжело Джолівно!!! ЗМИЛУЙТЕСЬ!!! — зі сльозами на очах єрепенився Василь Васильович. — Яке телятко?!!
— Байдуже, — подав і свою баночку на свячену воду Петро Бредович. — Можна теличку, а можна й бичечка. Тільки попереджаю: в них язики — наче наждачний папір.
— Ну все! З мене досить! — Василь Васильович схопився на ноги. — Один хворий на всю голову, інша читає мені про вареники з вишнями і сметану!.. Мій терпець луснув! Негайно йдіть до машини і сидіть там як миші. Я сам інспектуватиму цю школу. Сам з усім розберуся. Вибачте, Павле Панасовичу. Нічого подібного я ще зроду не чув. Вибачте.
— Не переймайтеся так. Ходімо краще дивитися на наш живий куточок, — вдоволено проказав директор. — Ведіть нас, Остапе Валерійовичу.
В живому куточку
Оновлений живий куточок тішив око Павла Панасовича. Директор аж світився, йдучи мінізвіринцем поруч з головним шкільним інспектором області.
У відремонтованих і вичищених кліточках, клітках і загонах походжали кури, індики, сиділи, хрумаючи буряками та морквою, кролики й нутрії, стояли, жуючи сіно, кози та вівці. Тварини трохи обвиклися на новому місці й тепер з цікавістю проводжали поглядами всіх, хто минав їхні несподівані житла.
Однак біля однієї невеликої загорожі робилося щось неймовірне. Там зібралися чи не всі школярі. Неважко було здогадатися, хто став її мешканцем. Усі скупчилися біля вольєра, у який минулої ночі директор і Остап принесли Бублика.
Павло Панасович, Василь Васильович і Остап Валерійович звіддаля почули гамір, захоплені вигуки і сміх, що раз по раз вибухав у натовпі.
— Їсть! Дивіться — він яблуко їсть! — гукав хтось із старших учнів.
— Зараз я дам йому цукерку! — пропищав хтось із менших любителів тварин.
— Ой, я не можу! — за мить почувся голос Геннадія Івановича. Він теж був серед юрби. — Розмотує! Розмотує, туди б його! Їсть, їсть!.. От кумедія!..
— Ти диви! — знову продзвенів захоплений дитячий голос. — Як мед — то й ложкою! Ще просить.
Павло Панасович занепокоївся й хотів нагримати на бешкетників, гукнути, щоб не сміли давати байбакові цукерок, бо солодощі для гризунів — не найкраща їжа, але... Але не хотів, щоб Василь Васильович подумав, наче він дуже строгий до школярів.
— От, бешкетники, — тільки й промовив він, вибачливо посміхаючись. — Загодують тваринку цукерками. — Ану, діти, ану! Дайте пройти нашому гостю. Ану...
Школярі знехотя розступилися, роблячи коридорчик до загорожі. Врешті-решт Павло Панасович, Василь Васильович, а з ними й Остап дісталися до бажаного об’єкта.
— Ну ось, шановний Василю Васильовичу, — промовив директор, вказуючи рукою у напрямку вольєра, познайомтеся: це наша гордість, мій улюбленець — Бублик.
— Бублик? — якось спантеличено перепитав інспектор.
— Еге ж. Наш шкільний байбачок.
— Байбачок? — чомусь знову перепитав Василь Васильович.
— А що вас так?.. — Павло Панасович сам нарешті перевів погляд на байбака і... перехрестився.
Попався
Грішники таки вистежили Вельзепера. Він утрапив до їхніх лабетів. Уже вкотре.
Ніхто не знає, скільки змучений недодідько проспав у рятівному тунелі. День, два, три... Він теж не знав. Пам’ятає лише, що в якийсь момент, прокинувшись, відчув біль у всьому тілі. Найбільше йому пекли збиті й порізані об гостре каміння руки. А ще пекло в голові. Пекла думка про те, що не зумів захистити Ґорзулію і лишив на поталу лихим грішникам. І через таку виснажливу думку ще більше сил полишило його кволе тіло, але підсвідомий страх примусив сердегу звестися на лікті й проповзти ще далі тунелем. Він ліз довго, сантиметр за сантиметром долав підземний коридорчик, кілька разів спинявся, збирав докупи рештки сил і просувався далі. І лише коли його тонкий звірячий нюх уловив ледь відчутний, але не схожий ні на що інше, дух свіжого, не підземного повітря, Вельзепер знову припав головою до сирої долівки й зомлів.
Вдруге його опритомнив страх. Це було глибоке відчуття, що зародилося, здавалось, навіть не в його, Вельзеперовім, єстві, і зовсім не тепер. Це був страх, який перейшов до нього в спадок ще з тих первозданних часів, коли хтось із його прародичів уперше намислив ослухатися й повстати проти небесних сил. Це був пекельний страх. Це був страх, у якому не було нічого, крім самого страху.
Він розбудив недодідька, дав йому силу не просто повзти, він дав снагу долати підземне пристанище галопом на чотирьох. А ще той страх відікрав у нього спогади про все, навіть про Ґорзулію.