— Агов, ви чули, — загукав у натовп школярів і вчителів Остап, — нашу школу не чіпатимуть!
— Ура!!! — на всі голоси закричали присутні й, ухопившись за руки, закружляли навколо директора та інспектора в нестримному переможному танці.
Халепам кінець
Петро Бредович і Анжела Джолівна не з першого разу второпали, коли Василь Васильович повідомив їм про своє рішення.
— Отже, так, — напучував парочку начальник, — нашому завідувачу перекажете, що Глинятинська семирічна школа дуже перспективна, і ми просто не можемо її втратити.
— Як?! — здивувався Петро Бредович. — То ми її не закриваємо?
— В жодному разі. І ще перекажіть, що я лишився тут на місяць, вивчатиму безцінний досвід тутешнього педколективу.
— Лишаєтесь? — цього разу не втрималася вже Анжела Джолівна. — А... а де ж ви житимете цілий місяць?
— Ви ж десь жили ці дні. Думаю, Павло Панасович щось для мене придумає.
— Із задоволенням придумаю! — підтвердив директор школи. — Гадаю, ті ж господарі вас і приймуть. Я попрошу, вони люди хороші — не відмовлять. Тут ви не переймайтеся.
— Ой, — стрепенулася Анжела Джолівна, — Василю Васильовичу, а вам часом помічниця не потрібна? Я могла б вам допомагати з варени... з вивченням досвіду.
— Дякую, — мовив головний інспектор, — я вже якось сам з усім упораюсь. Тим більше, що ви, Анжело Джолівно, мусите приглянути за нашим шановним Петром Бредовичем. В такому стані ми ж не можемо лишити його без опіки. До речі, Павле Панасовичу, чи не можна організувати для моїх колег якийсь транспорт до райцентру. А звідти в область вони без проблем доїдуть, там автобуси щогодини ходять.
— Я можу організувати! — зголосився Остап. — Є в нас тут один транспорт.
За півгодини під школою стояла Сива. Дід Михайло Припічок владно тримав віжки в руках, чекаючи, доки поважних пасажирів підсадять на встелену сіном підводу.
— Ви все зрозуміли? — наостанок запитав у підлеглих Василь Васильович. — Не забудете, що казати завідувачу?
— Ні, не забудемо, — пообіцяла Анжела Джолівна.
Ображений Петро Бредович мовчав, вдаючи, що його взагалі ця ситуація й ця розмова не стосуються.
— Ну, то щасливої дороги! — побажав старшим інспекторам Павло Панасович.
— То що, вйо? Можемо їхати? — запитав дідусь Припічок.
— Заждіть, — раптом спохватився Остап. — Ледь не забув. Зачекайте хвилинку. — Він прожогом кинувся до пришкільної клумби.
Дід Михайло зняв з голови картуза і витяг з-під сіна мотоциклетного шолома.
— А навіщо вам оце? — підозріливо спитав Петро Бредович.
Дідусь не встиг відповісти, бо вже тут як тут був Остап з пахучим букетом чорнобривців.
— Це вам! — простяг він квітки Анжелі Джолівні. — Від імені всієї школи дякуємо вам за все!
Дід Припічок підморгнув Остапові, вдягнув шолом і зручно вмостився на водійському місці.
— Ой... — розчулилась інспекторка. — Мені? Дякую! Дякую! Я й не думала... Дякую. Вибачте нам. Може, Петро Бредович щось не так зробив або сказав, чи я ненароком комусь якої прикрості завдала. Вибачте, будь ласка...
— Не варто, вам ні за що вибачатися, — відповів Остап.
Він же не знав, що є за що. Це ж вона, Анжела Джолівна Марущак, колись мимохіть накликала на малесенького Остапчика безліч халеп. А ось цим своїм вибаченням, знову ж таки мимохіть, зняла те прокляття.
— Все одно, — наполягала Анжела Джолівна. — Дякую вам. Боже, яка ж краса! Які квіти! Які чо...о...рно...бри-и-и!..
Сива гарцювала нерівним шляхом так стрімко, а вредні інспектори чіплялися за підводу, аби не впасти, так смішно, що без реготу ніхто на це дивитися не міг.
Разом з усіма сміявся й Остап — юний лицар освіти, надія Глинятинської семирічки, вершник науки і звитяжець долі, хлопець з на диво ніжним прізвищем Квіточка. У цю хвилину йому було легко й радісно на душі, як ніколи.
Знову в пеклі
Тому, хто вибрався з самого пекла, втекти з клітки простіше простого. Дочекавшись ночі, Вельзепер підібрав на долівці своєї клітки якусь паличку, просунув її між вічок сітки й відщіпнув клямку.
Спочатку він заліз на клітку зверху й намацав там дивовижну коробочку. Її поклав туди отой чоловік, що так зрадів, коли його побачив. Той, хто сказав, нібито має його, Вельзепера, дослідити. Гм... дослідити. Нехай би, тільки не тепер. Ніколи йому тут сидіти. Отож той чоловік сказав іншому чоловікові, що хоче почути, які звуки він, Вельзепер, видаватиме вночі. А ця коробочка, буцімто ті звуки якось збереже. Тоді він кілька разів тицяв на якусь кнопку, щось говорив на ту коробочку, потім знову тицяв — і так коробочка повторювала все сказане чоловіком. Вельзепер дуже уважно спостерігав за діями людини й запам’ятовував усе до дрібниць. Узявши балакучу коробочку, недодідько прокрався шкільним подвір’ям і вийшов на вулицю. Там вдихнув на всі груди терпкого нічного повітря, підвів очі в небо. Такої краси він зроду не бачив! Прекрасне, блакитне і бездонне денне небо тепер було темне і виблискувало вогниками. Колись Вельзепер чув, що таке буває тут, у верхньому світі. І ці вогники звуться зорями.