Але довго милуватися цією дивовижею недодідькові не можна було. Він мусив мерщій повертатися в пекло.
Тим часом грішники казилися через власне безсилля. Як це так, що вони — дужі й люті — не можуть розв’язати язика якійсь кволій чортиці?!
— Ти скажеш, де справжній вихід нагору, чи ні?! — вкотре запитував ватаг грішників Ґорзулію.
— Я не знаю, — насилу відповідала змучена бісичка. — Не знаю.
— Не бреши! — грішник підніс до її горла здоровезного ножаку-мачете. — Якщо не покажеш нам дорогу, я зітну твою нечисту голову з твоїх нечистих пліч! То що?!
По щоках Ґорзулії потекли сльози. Вона мотала головою, промовляючи:
— Я... я не знаю. Нічого... не знаю.
— Тож помри!!! — люто вигукнув ватажок грішників і замахнувся.
Свиснув клинок, розтинаючи сперте пекельне повітря. Ґорзулія щосили втиснулася в кам’яну брилу, біля якої стояла прив’язана. Краєчок леза ледве розітнув шкіру на тонкій шиї. Чвиркнула кров.
— Чортиця! — роздратовано просичав грішник. — Ще й пручається! То ж на тобі! — Він знову замахнувся.
— Стій!!! — раптом пролунало десь угорі.
Грішники озирнулися. Ґорзулія глянула туди, звідки лунав голос, — і зомліла. На скелі стояв Вельзепер.
— Ось я! — знову озвався він. — Це ж я вам потрібен. Ідіть сюди.
Двічі припрошувати грішників не було потреби. Усі втрьох ринулися дертися на скелю.
— Ворушіться ж, я чекаю! — заохочував їх Вельзепер. — Швидше, бо так і не дізнаєтесь, де вихід нагору! Лізьте сюди, дурники!
Побачивши, що грішники вже здолали половину відстані до нього, недодідько трохи відбіг від краю і зупинився, чекаючи. Ось над кручею з’явилися руки першого грішника. Вони вхопилися за камені. Ось вже й голова. Ось грішник почав вилазити на пологе. Вельзепер ще раз гукнув і стрімко побіг ущелиною. Перший грішник подав руку другому й витягнув його до себе. Третього вони не стали ждати і вдвох погналися за втікачем.
Вельзепер знав цю місцину, як свої копита. Він перестрибував із каменя на камінь, немов гірський баран. Але й грішники вже добряче навчилися давати собі раду в Шпичаках Диявола. Вони майже не відставали. Ба більше, починали наздоганяти чортика.
— Швидше! Жени! — підганяв поплічника ватажок. — Що, чортяко, стомився?! — гукав услід Вельзеперові.
А той і справді вже почав накульгувати на ногу: чи підвернув, чи пошкодив об гострий камінь.
— Гаплик тобі, погань смердюча! — зловтішався головний грішник. — Прощайся з життям!
Коли до втікача лишалося метрів з десять, він раптом завернув за величезну глибу. Переслідувачі забігли за ту каменюку, але не побачили своєї жертви. Зате помітили вхід до печери. І звідти їх кликав Вельзепер:
— Я тут! Сюди! Чого поставали! Сюди! Я тут!
— Там тобі й смерть! — зловісно посміхнувся ватаг і рушив до печери. За ним ішли розпалені гонитвою посіпаки.
У печерних сутінках мало що було видно. Грішники йшли навпомацки, на голос, який і далі кликав їх до себе:
— Я тут. Я тут, придурки. Ідіть сюди!
Голос був, а Вельзепера не було. Гонителі стояли вже ось тут, звідки їх гукав той ненависний чорт, але його ніде не було. Голос долинав просто з-під землі. Тоді ватажок почав розгрібати каміння під ногами. Голос подужчав. Відкидаючи камінь за каменем, грішник аж гарчав від люті і солодкого передчуття близької розплати із зухвальцем. Каміння відлітало і вдарялося об стіну печери. І ось разом з черговим каменем полетів і... голос! У польоті він ще раз прокричав: «Йдіть сюди, придурки!», а потім камінь грюкнувся об стіну. Щось хруснуло, голос урвався.
Один з грішників підійшов до стіни і підібрав із землі... розтрощений диктофон.
З нелюдським гарчанням і вереском троє грішників бігли назад, до скелі з бісичкою. Але так швидко злазити з пекельних шпичаків, як вилазити на них, вони не вміли. Стоячи на краю урвища, вони могли тільки спостерігати, як вже геть далеко Вельзепер несе на руках свою кохану. І вони нічого не можуть вдіяти. Грішники безсило завили, а потім чомусь хижо накинулися один на одного з кулаками.
Епілог