— Павле Панасовичу, — знову смикнула директора завуч, — лінійка.
Павло Панасович отямився, щось пробурмотів сам до себе і продовжив говорити уже не з космосом, а з дорогими школярами та їхніми родичами:
— Але на жаль. На жаль, у нашій багатій на традиції Глинятинській школі бракує. Тобто бракує вчителів.
— І тюлю на вікна! — подала голос Парасина Павлівна.
— Так, — кивнув директор, — цього року ми сподівалися на прихід нового. Я маю на увазі не тюль, а нового вчителя — молодого, перспективного, культурного і вихованого. Такого, який би власним прикладом прокладав шлях. — Директор звів очі до неба, широко розкинув руки, та завучка була вже напоготові. Вона смикнула директора за полу піджака.
— Павле Панасовичу! Лінійка!
— Лінійка, — машинально повторив директор. — Тож я кажу про прокладача. Тобто про викладача. Про вчителя, який прокладав би вам, дорогі діти, світлий шлях у Країну знань. Але, дорогі мої, він чомусь не з’явився. Хоча райвно обіцяло і направило. Направило до нас молодого вчителя. Та його немає. Хоча ми так сподівалися. Ми так ждали. Але не діждалися. Поїли, як то кажуть, усі жданики, а його нема. Проте це не затьмарить нам дорогого й пресвітлого Свята знань! Ми не будемо сумувати. Ні! Сьогодні на подвір’ї нашої славної школи вкотре продзеленчить. Продзеленчить перший дзвінок — і всі ми скажемо: «Добрий день, рідна школо!». Ми з оптимізмом будемо дивитися в майбутнє. Бо воно, повірте, світле й щасливе! І воно, дорогенькі мої, вже десь дуже близько. Воно йде до нас семимильними кроками. Поспішає на всіх вітрилах, щоб змінити наше з вами життя...
Останні директорові слова потонули у хвилях оплесків.
Подорожній
Битим польовим шляхом петляла стара скрипуча підвода. Її було чутно здалеку. Не так підводу, як її господаря, котрий правив запряженою в неї конячиною. Звіддалік було чутно, як дідусь свариться зі своїм транспортним засобом.
— Соп, Сива! Соп, кажу, чи вже оглухла?! А диви, диви, яке худобисько! Чи ти голодна?! Диви на неї... соп, наче вона тої трави не бачила, соп!..
Коняка весь час звертала з дороги, щоб скубнути на узбіччі якоїсь трави. В дідусеві плани це, певно, не входило, бо він постійно намагався вивернути-таки на дорогу. Керманич вирівняє підводу, а вперта кобила знову суне на узбіччя, той тягне віжку на себе, а вона далі цупить воза вбік. Обоє так захопилися протиборством, що мало не наїхали на юнака, що простував тим самим шляхом.
— Здрастуйте, діду! — привітався парубок. — До села підкинете?
— Тр-р-р, Сива, тр-р-р-р, горіла б ти ше пуголовком!.. Сідай, сину, на ходу, бо такої впертої кобиляки... — т-р-р-р, кажу, Сива! — ...і в Гамериці нема! Шоб воно тобі коли послухалося — та ніколи в світі. І нащо я тут на підводі з віжками сиджу? Хіба для красоти... тр-р-р, Сива! Коли ти вже виздихаєш!..
Юнак закинув на підводу велику спортивну сумку й на ходу сам заплигнув на краєчок.
— А ти хто такий будеш? — спитав, обернувшись до пасажира, дідусь-фірман. — 3 го́рода, мабуть, бо, бачу, не сільський, я в селі кожного знаю.
— Так, з міста, — кивнув хлопець, заправляючи пасма неслухняного русого волосся за страшенно відстовбурчені вуха. — А вас, діду, як звати?
— Припічком мене в селі кличуть. А звати Михайлом. Соп, Сива! Осьо приїдемо додому, то вівса дам, нащо тобі та трава. Соп!..
— А мене звати Остап, — відрекомендувався хлопець. — Остап Квіточка.
Не встиг він до кінця вимовити власне прізвище, як Сива рвонула з місця, наче «Ламборджіні».
Підвода шарпонулася, Остап змахнув руками і шкереберть, розчепіривши руки й ноги, наче жаба, полетів на запилену дорогу. Коли він протер очі від пилюги, то побачив лиш густий стовп куряви, що здійнявся за конякою. Десь там, усередині пилюжного торнадо, підстрибувала на гарбі Остапова сумка з усім його нехитрим скарбом.
Остапів талант
Хлопець, щось весело мугикаючи собі під ніс, ішов польовою дорогою. Час від часу він звертав на обочину, щоб зірвати там якісь не відомі йому бляклі квіточки. Якби хто побачив і почув зараз юнака, то ніколи б не подумав, що не далі як півгодини тому причмелена конячина чкурнула хтозна-куди з його речами. Ні, Остап не побивався за пропажею. А навіщо? Якби він журився після кожної неприємності, то смутнішої людини на землі просто не було б. Адже Остап Квіточка мав безперечний талант устрягати в халепи.