За перші п’ять років йому вдалося вигнати кажанів з Вогняної Долини, але лишалися ще Шпичаки Диявола. Там усе складалося набагато важче. Серед скель і печер Вельзепер пробув уже понад двадцять років. Увесь цей час він блукав сам-один, зробився самітником і нічого, крім кажанів, не знав і не бачив. Але якось...
Якось в одній з печер він випадково надибав на свого колишнього колегу по роботі — Куця Безрогого.
— Вельзепере, чортяко, невже це ти?! — вигукнув вражений Куць.
— Та я, а хто ж іще? — буркнув у відповідь кажанолов. — Хіба тобі повилазило?
— Та ж давно вже не бачились. Ох і поскубло тебе життя, друже! — придивлявся, не вірячи сам собі, Безрогий. — Висох на чорносливину, заріс, а поси-и-вів!..
— Та поскубло, Куцю, поскубло ще й побило! — ремствував Вельзепер. — Тяжко, тяжко спокутую свою недбалість.
— Про яку недбалість ти торочиш? — здивувався співрозмовник.
— Та як же про яку? Про ту саму. Я ж винен, що попсувалося все обладнання у нас на роботі. Спалив же я тоді пульта — то й воюю тепер з кажанами, щоб їм добра не було.
— Тю на тебе! Верзеш казна-що! Нічого ти не спалив, на другий же день все полагодили, і дані, тобою зафіксовані, у відділ передали. Усе там працювало, як годинник. Казали, що там просто запобіжники перегоріли.
— Як?! — бідолашний Вельзепер вухам своїм не повірив. — Ти нічого не плутаєш? Тільки запобіжники?
— Кажу ж тобі! На другий день я вже за тим пультом сидів, — запевнив його Куць.
— То це я, виходить... — усе Вельзеперове тіло обм’якло у раптовому безсиллі. Він так і сів на крем’яну долівку. — То виходить, що я... як же це? Га? Як же?.. То я ні за цапову душу стільки років... — він так блиснув на Куця очима, що той аж зіщулився.
— А я що? — позадкував Куць. — Я ж нічого такого. Я чортик маленький, моя хата скраю...
— Та знаю, знаю, що ти такий, як і я, — махнув рукою Вельзепер. — Але ж чому начальство?.. Вони ж там у відділі всі знали!.. Невже й вона... вона теж знала...
— Це ти про кого? Що це за «вона»? — Куцеві очі блимнули цікавістю.
— Та, — відмахнувся Вельзепер. Він удав, що це зовсім-зовсім неважливо, хоча... Він мав на увазі ту прекрасну секретарку у приймальні начальника їхнього відділу. З того дня, як вона підкорила його своїми бездонними очима, Вельзепер дуже часто згадував милу фурію, по сто разів смакував на язиці її ім’я — Ґорзулія, але тепер... тепер він був сердитий на цілий світ. Він не став нічого пояснювати Куцеві, лиш вигукнув просто йому в морду:
— Так, годі! Зараз же йду до нашого начальника! Як його там, я вже й забув...
— Куди це ти зібрався йти? — спитав Куць.
— Прямо у відділ піду. Нехай виправляє! Нехай мене дідьком робить! Або ні, не дідьком — зразу гаспидом!
— Не зробить, — кинув Куць. — Бачу, ти геть поміж кажанів здичавів, не знаєш, що в пеклі робиться... Він уже не начальник. Та й відділ давно не працює. Оце вже чотири роки...
— Як не працює? — остовпів Вельзепер. — Ну... ну, тоді я до іншого начальства піду. Та за таку несправедливість я навіть... я навіть у секретний відділ поскаржуся.
— І секретний відділ уже тю-тю, — гмикнув Куць. — Жодного відділу вже немає.
— Як? — остовпів нечистий. — Що ти мені городиш, га?! Як таке може бути?
— Я правду кажу, Вельзепере, багато що змінилося, доки ти тут кажанам дулі крутив.
— Ну... ну... я тоді... тоді я до самого... до самого... сам знаєш, до КОГО я... піду...
— Пізно, — на диво спокійно махнув рукою Куць. — Він тепер теж нічого не вирішує.
— А... а хто ж вирішує? — зовсім отетерів кажанолов. — Невже?.. — Вельзепер питально звів очі вгору.
— Ні, і навіть не він.
— А хто? — від хвилювання недодідькові аж у горлі пересохло.
— Грішники, — випалив Куць. — Чого ти на мене так вирячився? Вже чотири роки нашим пеклом керують грішники. Саме стільки минуло від їхнього повстання. Мітингували-мітингували, а тоді зчинили такий заколот, що куди там! Ми й чхнути не встигли, як вони захопили владу. Тепер не ми їх, а вони нас у казанах варять.
Вельзепер спробував ковтнути слину, але закашлявся:
— Ка-хи! Ка-а-хи-и-и! Чортівня... ка-а-а-хи-кхи-ихи... якась...
— Отакі-то справи, колего, — прицмокнув язиком Куць, луплячи Вельзепера кулаком по спині. — І ніякої чортівні. Не віриш — спустися в Долину й переконайся. А я не піду, бо там таке робиться: сім шкур з нашого брата луплять. Я ледве звідти ратицями накивав. Оце в горах переховуюся. Але взагалі, думаю нагору пробиватися, там тепер безпечніше.