Марина Соколян
Сторонні в домі
Зауваги до Книги Сяйва
Асія
Дощ скрадається навшпиньки, тихенько дрібочучи покрівлями, аби не сполохати кам’яних химер, що сонно тьмяніють проти нічної сині. Вологий полиск замкненого в ліхтарях світла іскрить на гострих хребтах дахів, і, не втримавшись на вершечку, ковзає вниз, аби малим баламутом гулькнути в холодну калюжу.
Осінній дощ, буркотливий і морочливий, мов старий дідуган, чомусь не поспішає спати. Дослухається.
В ефірі — тріск і плюскіт, мовби й там, у світі коротких радіохвиль, дощить так само тихо й марудно.
— Алло! Чуєте? Алло! Добрий вечір!
Жіночий голос, м’який і шовковий, наче котяча лапка, з таємною хрипкою втомою на денці… Гарний голос. Цікаво, яка вона з себе?
— Ніч. Надворі — ніч.
— Серйозно? — вона, певне, посміхається, — а це важливо?
— Ще й як! Ця програма зветься «Нічниця»… Бо ж і справді, безсонню вдень бракує певного… драматизму.
Вона тихо сміється.
— Як і джазові. Вдень він лише… емігрант. Чужинець.
— Ваша правда, — погоджується ведучий, — а говорять чомусь тільки про «сторонніх о нічній порі», як у Сінатри… Пам’ятаєте? А вдень…
— Вдень іще гірше. Іноді здається… — вона зітхає.
— Продовжуйте!
— Та… пусте.
— А все ж?
Дощ, крекчучи, притискається ближче до вікна — про що ж то мова, га? Говоріть голосніше! Його вологі пальці дратівливо торохкочуть підвіконням, намарне вимагаючи уваги.
— Мені іноді здається, — її голос ледь просочується крізь хлюпотіння зливи, — здається, що ми живемо в різних світах… Світах, розділених непроникною прозорою стіною. Говорячи, не чуємо; шукаючи, не знаходимо… навіть бажаючи, не розуміємо… Таке враження, що ми належимо до різних біологічних видів, що мають різні органи чуття…
— Цілком може бути, — із подивом визнає він, — але ж ми якось знаходимо спільну мову, хіба ні?
— Авжеж… — гірко зітхає вона, — як німий з незрячим.
— Мені здається, я розумію, про що ви…
— Гадаєте?
В її голосі — лагідна іронія, наче кігтики, випущені кицькою для забави. Він нечутно сміється.
— Кажу ж: мені здається. А втім… Хіба не можна все ж таки порозумітися, перебратися через ту стіну з одного світу в інший?
— Та ні, — вона вагається, — навряд.
— А коли мати драбину? Високу драбину?
Вона сміється, розгадавши його гру.
— Аж до зірок? Глен Міллер?
Давня мелодія срібною стрічкою вплітається в шум дощу. Старий маруда усміхається, либонь, на своєму підвіконні. Він пам’ятає… Тоді, в тридцять дев’ятому, покрівля джаз-холу, коли він і панна-злива…
— Концерт «Фантазія Парк-авеню», «Драбина до зірок»…
Цифровий запис ретельно відтворює потріскування старої платівки, примушуючи обернутись назад на більш як півстоліття і на хвильку затримати подих.
— Мені завжди подобалась ця композиція, — м’яко промовляє вона, — інколи хочеться чогось такого доброго і… наївного.
Музика стихає. На мить западає мовчанка.
— Як гадаєте, чи багато зараз тих, що не сплять?
Він посміхається, визираючи у вікно.
— Дощ — той точно не спить. Оно, нидіє на підвіконні. Ще, напевне, не сплять безпритульні коти. Ну і… Ви. Я.
— Так дивно… — зітхає вона, — вночі тяжче залишатися… чужинцем. Дякую вам за… за сходи. До зірок.
— Гаразд, передам Міллерові!
— На добраніч!
— Добраніч…
Ввімкнувши запис, він відкидається у зручному кріслі. Північ. «Майже північ», Біл Еванс. Альбом, вперше записаний в шістдесят третьому, відтворений в дев’яносто сьомому…
Старий на підвіконні нашорошує вуха. Та це ж його партія! Дует дощу й фортепіано… Імпровізація. Вступаємо з другої цифри…
Ведучий «Нічниці» на мить стуляє повіки. Його слухачів мучить безсоння та одвічні питання, а вночі… Вночі простіше отримати відповідь. Навіть якщо її не існує.
ПЕРША ЗАПОНА
Нотатки Якова Левіна
Сказано у Книзі Сяйва: «Усі іскри походять від Вищої Іскри, від потаємності потаємного. Всі вони — сходинки осяяння. Всі підносяться на один щабель, всі увінчані єдиним словом. Воно та ім'я Його нероздільні».
Світ було створено досконалим у єдності своїй, але відділивши добро від зла, світло від темряви, Творця від тіла душі своєї, ми порушили єдність світу, союз між бажанням і здійсненням, суттю й розумінням, прагненням та ціллю. Світ відтоді — розбита чаша, на денці якої годі шукати вміст аж доки не бути зібрано всі уламки, виправлено згубу зла та гордині.