Мартин, а за ним і Ян, потупцювали до столу. На стільниці гладенького світлого дерева зметена щіткою купка порошку, коло краю — відтиски долонь, а трохи далі — чорна фігура, мовби хтось у задумі малював пальцем по лакованій площині. То була, очевидячки, якась літера, яка, проте, не мала нічого спільного ні з кирилицею, ані з латиницею. Вже швидше вона була подібна на ті чужинські знаки, що прикрашали палітурки талмудів на полицях.
— Пане Сегал! — звернувся Мартин до свідка. — Як гадаєте, що це отут?
Зажурений красень коротко глипнув на стільницю.
— Мем, — відказав він.
— А детальніше можна? — попрохав слідчий, при чім Ян не міг не відзначити, що Мартинів голос аж сочиться притаєним поглумом.
— Авжеж, — відказав молодик, неприязно зиркаючи на слідчого, після чого усміхнувся погордливо і заходився тлумачити, — мем, тринадцята літера алфавіту, гематрія якої складає сорок, літера відкрита і закрита, нею називає себе Мелех — цар і Малхут — царство, а ще — сефіра, чия присутність у світі є найбільшою в ніч з п’ятниці на суботу.
Мартин отетеріло озирнув колег, що аж покинули свої клопоти заради такої оказії.
— Свідку, що це ви верзете? — поцікавився слідчий.
Той зневажливо знизав плечима.
— Та це ж… — Ян насупився, збираючи докупи рештки давноминулої освіти, — з якої саме дисципліни давав уроки покійний Яков Левін?
— Каббала… — крізь зуби промимрив Дан Сегал.
— Аж он воно що! — глузливо розсміявся Мартин, — так би і сказали! Гаразд, пане Сегал, а кому саме викладав ваш покійний шеф цю поважну науку?
— Можу показати списки… — повідомив секретар.
— Будьте такі ласкаві!
Сегал поквапився до приймальні, уособлюючи собою навіки скривджену невинність.
— Боже ж мій! — поскаржився Мартин, — знов ці біснуваті! А я собі думаю — чого тут все не так, як в людей?!
Отримавши від Сегала книжечку з переліком учнів покійного, Мартин завмер на хвильку. Потім приголомшено свиснув.
— Це список учнів чи столичне «хтозна-хто»? — здивувався він. — Мені потрібен графік зустрічей… Ви ж вели для нього діловий щоденник?
Секретар кивнув і похмуро подався до вітальні, аби невдовзі повернутися з пошарпаним журналом.
— Набір «джентльменський»… — пробурмотів Мартин Цуг, гортаючи журнал, — Бялко, Галовец, Шварценберг…
— Та невже? — ледь не підстрибнув Ян.
— Кажу ж, сама сметанка! Ага, а це хто? Тут пише — четвер 19.00, А. Салім. Хто це такий, пане Сегал?
— Жодного уявлення, — гордо відказав той, — бачте, це не моєю рукою писане. Зроду такого не бачив.
— Гм. Тільки отих недобрих арабів мені бракувало… — обурився слідчий.
— Дивіться, що я знайшов! — гукнув до керівництва м’ятий кашкет, вклякнувши навпочіпки коло тіла. В його пальцях був затиснений клаптик жовтуватого паперу. — У внутрішній кишені надибав! Тут якась наче схема…
Мартин взяв папірчика до рук. Видно було, що то — сторінка, видерта з нотатника, вельми вживаного і пошарпаного. На нім — від руки мальована схема з кількома трикутниками, рисками та окремими літерами.
— А це як ви можете пояснити? — спитав слідчий у секретаря.
Ледь озирнувши папірця, Дан Сегал повівся досить дивно — він бентежно роззирнувся і відступив на крок.
— Це… закрита частина вчення.
Мартин скептично гмукнув і обережно сховав клаптика до пластикової торбочки.
— Ми з вами про це ще поговоримо, — зловісно пообіцяв він.
Тут в його кишені настирливо зателенькав мобільний. Зиркнувши на екран, він скерував колегам:
— Катафалк подано. Забираймося. Вам, пане Сегал, доведеться під’їхати з нами до дільниці, — той лише скрушно зітхнув, — а я тим часом… Проводжу пана Рейваха, бо йому вже час іти. Трохи пройдемось?
Ян вдячно кивнув. Ця дивна історія викликала безмежно гнітюче відчуття.
Разом з Мартином вони швидко піднялись сходами і, обминувши «катафалка», пройшли кілька кроків вулицею.
— То як тобі? — поцікавився Мартин. — До вподоби моя робота?
— Угу, — охоче погодився Ян, — мені й справді покращало. Якщо спершу я не хотів іти додому, ниньки побіжу, аж куритиметься. Трупів, принаймні, там значно менше.
— О, бач як, — повчально хитнув пальцем слідчий, — казав я тобі… Але, холера, як я напророчив з тою внутрішньою службою! Отепер без політики точно не минеться! От же кляті жиди зі своєю клятою Каббалою!
— Та не переймайся! — хотів був розрадити друга Ян, аж раптом запнувся, побачивши цілком неждане, — Марічка! А ти що тут робиш?!