Мілине личко зникло, натомість у вітальні почулися її кроки і тихе бурмотіння.
— То що? — гукнув Ян.
— Тут нема такої! — розгублено повідомила дівчина.
— Та як же це? — здивувався Ян, підводячись, — я ж лише вчора її там бачив!
Крекчучи, радіоведучий вирушив до вітальні. Невже ж того грубого фоліанта миші сточили? Якісь страшні мутанти-джазожери?
Миші, проте, тут були ні до чого. Книжка стояла, де її лишили.
— Сліпко! Ось же вона! — примружився Ян. — Хіба ти не бачила?
— Е-ее, ні… — засмутилась Міла, — вибач.
— Та дурне! — милостиво промовив Ян. В повітрі тим часом потягнуло чадом. — А що там у тебе горить? Олександрійська бібліотека?
— Млинці! — заголосила дівчина, кваплячись запобігти нещастю.
Поблажливо усміхнувшись, Ян зиркнув на етажерку. Як же можна було не помітити? Стояла ж на видноті… Аж тут Янів погляд впав на відбиток долонь, що його Міла лишила на поличці, перебираючи книжки. Жменькою криги за комір — згадка про інші відбитки пальців, оприявнені за інших, значно сумніших обставин. Цікаво, як довго та справа буде ходити за ним назирцем?
Делікатно і майже ґречно теленькнув вхідний дзвоник. Ну, певна річ, так дзвонив лише Рафчик.
Насправді його звали Рафаель Немчик, але кликати того гостя Рафаелем, могла, певне, лише його сентиментальна мамуня. То був літній уже чоловік зі шляхетною сивиною та глузливим поглядом з-під пишних чорних брів. А ще він був власником Янового помешкання. Рафчикові, насправді, належав весь поверх і навіть горище.
— Добривечір-добривечір! — сонячно заусміхався він, просочуючись до передпокою. — Як ся маєте? Непогано, сподіваюся? Нема на що скаржитись, еге ж? Рахуночки приготували?
— За телефончик і за світлечко? — іронічно уточнив Ян, порпаючись у шухляді.
Нарешті рахунки дали себе намацати, і орендар передав належні папери власникові. Той переглянув їх прискіпливо і вже збирався було йти, як тут Янові згадалася одна визначна обставина.
— Слухайте, Рафчику! Ви ж єврей?
— А що сталося? — миттєво зреагував той.
Ян ледь втримався від нечемного реготу.
— Та, власне, нічого, окрім, як одне тут… убивство.
— Ой, та що ви кажете? — обурився Рафчик. — А ми тут до чого? До Пейсаху ж — майже півроку!
— А до чого тут Пейсах? — отетерів Ян.
В Рафчикових очах застрибали веселі чортенята.
— Ой, як не соромно! Всі ж знають, що ми печемо на Пейсах мацу, в яку неодмінно додаємо християнську кров. Старовинний рецепт.
— А, ну навряд, — трохи розгублено промовив Ян, — загинув же, власне, єврей…
— І отже все гаразд! — схвально кивнув Рафчик.
— Та ні! — запротестував Ян, цілком уже заморочений, — я ж, власне, хотів із вами порадитись… Мій друг веде цю справу, ну і йому придалась би підказка особи е-ее… обізнаної.
Старий єврей скептично хитнув головою.
— Ваш друг — полісмен? А хто загинув?
— Яков Левін з Йозефова. Він, до речі, викладав Каббалу.
Рафчик осудливо цикнув.
— Отака невдячна справа. Ну гаразд. Я збирався якраз прибратися на горищі — Ада мені вже всю голову проїла… Одружуйтесь швидше, молодий чоловіче, хороша дружина — то певність у завтрашнім дні.
— Рівно ж як і довічне ув’язнення, — заусміхався Ян.
Старий закотив погляд аж десь під сволок.
— Ой, я вас прошу… Яка нині молодь зла і розбещена! — зажурено мовив він. — Ну то ведіть вигулювати вашу нездорову допитливість. На горищі холодно, до речі.
Хитро блимнувши оком, Рафчик пошкандибав нагору. Ян роззирнувся, шукаючи за якоюсь придатною одежиною, аж тут його око впіймало легкий порух тіні коло кухонних дверей. Міла, отже, все чула. І, певна річ, відзначила отой його скепсис стосовно одруження. От же шляк! Буде тепер ображатися півночі… Ну та що вже поробиш!
Накинувши куртку та взувши спортивні черевики замість зворушливих хатніх капців, подарованих, до речі, тою ж таки неминучою Мілою, Ян вирушив на горище.
Янові подобалось бувати тут, та й не дивина; тут знайшов би себе кожен, спроможний перевертати догори дригом захаращені нісенітним крамом ятки на блошиному ринку. Навіть антиквар розшукав би тут для себе кілька цікавинок, але Янові понад усе була до смаку атмосфера, як-от його приятелеві, котрий цінував можливість першим оглянути картину злочину. Власне, якоюсь мірою, це й була картина злочину, адже колись тут наклала на себе руки вродлива дівчина (вважати її такою вимагала бодай би естетика жанру); після неї чомусь ніхто не наважувався оселитись на цьому романтичному горищі, та ж ось з’являється меткий бізнесмен Рафчик і незворушно скуповує всю цю житлову площу разом з її задавненими легендами. Щоправда, він так і не спромігся зробити тут ремонт, отож на горищі ще досі можна було присісти на рипливе столітнє крісло та переглянути дагеротипи й книжки, що колись належали чарівній самогубиці.