Проте, щойно Ян настромив на виделку найсмаковитішу ковбаску, Мартин, чорний і лютий, постав на порозі господи.
— Вечеряєш?! — кинув він, погрозливо тицяючи пальцем.
— Драматичне викриття! — вищирився Ян. — Проте схоплений на гарячому ось-ось доїсть речові докази… Приєднуйся.
— Угу, — похмуро пробубнів Мартин, всідаючись поруч, — Мухо, душогуб триклятий, дай же мені нарешті пива!
— Та нате! — буркнув рудий товстунець, грюкаючи кухлем. — Щойно побачив вас на порозі, думаю, такий рівень емотивної фрустрації тягне літри на два…
Ян мимоволі пирхнув у гальбу.
— Вацлаве, киньте читати той непотріб!
— А вам, шановний, — докірливо хитнув головою шинкар, — варто серйозно переглянути свої соціально-статусні стереотипи! Ще одне чорне Крушовіце?
Мартин глузливо захихотів.
— Так його, так! Пивом по шовінізму!
— О-ой, облиш! — застогнав Ян. — Відтоді як Муха набрався тої говірки, я почуваюся тут, мовби на огляді в психіатра!
Мартин гірко зітхнув.
— А ти думаєш, допоможе?
— Та що сталося, нарешті? І чого тебе занесло на цвинтар?
— А! — зробивши великий ковток пива, Мартин вдоволено стулив повіки. — То довга історія про хитрого мертвого єврея і відносність істини в цьому світі. Цей свідок, красунчик Сегал, ледь не довів мене до сказу…
— Він же тобі, схоже, одразу не сподобався, — мудро спостеріг Ян.
Мартин поставив кухля і скоса зиркнув на приятеля.
— І що ж з того, по-твоєму?
— А те, що ти, напевне, вже поцікавився його місцеперебуванням в ніч з п’ятниці на суботу.
— Ну ти, холєра ясна, просто шаман! — глузливо зауважив слідчий. — Звичайно що поцікавився. Спав він, паскуда, міцно притиснувши до серця свою законну дружину. Корівка, скажу тобі, та іще…
— Так він одружений?! — вразився Ян.
— Ага, я теж посміявся! Але в них так прийнято, в кошерних…
— Зачекай, Мартине! — спинив його Ян. — Звідки такі інтонації? Чим уже тобі євреї не догодили?
Слідчий ніяково пошкріб голену потилицю.
— Ну гаразд, це тут ні до чого. Але ти послухав би того розумника! Знаєш, переважно, доводиться смикати свідка за язик, аби хоч слово почути… А цей красень — розкрив пельку і такої мені заспівав! Про якісь світи, дерева, цифіри…
— Сефіри, — скривившись, виправив Ян.
— Та що завгодно! А, і до речі, про те, як корисно зайнятись подружнім сексом саме з п’ятниці на суботу, уявляєш? Ну, я його трохи притис…
— До столу?
— Та ну тебе! Словом, зрештою він таки вичавив з себе дещицю корисної інформації. І це, вкінці, скерувало мене до тебе.
— До мене? — здивувався Мартинів приятель. — А я тобі чим завинив?
Слідчий хижо примружився.
— А пам’ятаєш, ти впізнав одне прізвище з переліку Левінових вихованців? Шварценберг? Що ти про нього знаєш?
— Ой, Мартине, — відмахнувся від нього Ян, — годі мене страхати! Коли я нарешті когось заб’ю, то присягаюся, ти дізнаєшся про це першим! А Ігнац Шварценберг… ну, він — один із власників банку «Трансінвест» і вже довгий час вкладає гроші в мережу радіостанцій, котрою заправляє Гадюка, мій бос, себто, Петро Величка.
— Гм-м… — замислився Мартин, зануривши похмурий погляд до кухля, внаслідок чого йому нарешті вдалося помітити, що той вже давно спорожнів.
— Пива? — турботливо поцікавився Ян і, отримавши ствердну відповідь, почав заклично махати до кельнера.
Невдовзі з’явився Вацлав Муха з двома гальбами пива і черговою слушною порадою:
— Вживання пива сприяє вашій соціальній адаптації!
— О, безперечно! — гмукнув Ян, ковтнувши частунку і розвертаючись до товариша. — Ну, то скажеш ти мені, нарешті, яким це лихом тебе занесло на цвинтар?
— Та яким… Сегал мені повідомив, що востаннє Левін і цей твій інвестор бачились саме на цвинтарі — тому, старому, знаєш, на Майзелова. Мовляв, там похований котрийсь із їхніх каббалістичних авторитетів і для кращого, мовби, єднання з першоджерелами… Ну словом, якась така маячня. Але після розмови з навісним Сегалом щось мені в голові зрушило, і я навідався туди, глянув, що та як… Духовного прозріння — нуль, зате весь надгробок засипаний цидулками і кольоровими камінцями. Мені навіть лячно стало — якась, їй богу, ворожба… Знаєш, — Мартин звів на товариша трохи нетутешній погляд. — Так не буває.