— Як саме? — перепитав той.
— Та… не можу збагнути — кому було потрібно вбивати того старого ошуканця? Навіть спадку з нього жодного — всі свої заощадження він заповів якомусь шпиталю! І всі ці замкнені двері, літери, ворожіння…
Ян заусміхався, пригадавши свого лукавого сусіда.
— Може, ти просто чогось не знаєш? А може це — вирок Синедріону?
Мартин погрозливо насупився, і Ян враз збагнув, як зле ведеться свідкам, котрих його товариш мусить «притискати».
— Чув, може? Це такий єврейський верховний суд. Коли б він далі існував, то цілком міг би скарати нашого клієнта на горло за розголошення священних таємниць. Чи щось таке.
— Ха-ха, — одповів Мартин, — а далі ти мені порадиш викликати для допиту Примару-рюмсу з Королівської вежі?
— О, нарешті ти почав мислити тверезо, — втішився Ян, — вживання пива сприяє твоїй когнітивній апперцепції!
Мартин ледь не похлинувся.
— Та ти, бідося, занедужав! Ходи ковтнеш свіжого повітря!
Регочучи, Ян дозволив вивести себе з «Гладоморні». Надворі остаточно поночіло, і саме тепер настала його улюблена пора. Старе місто змовницьки ховало лице, обертаючись плутаниною сновиддя, де просто було заблукати, цілком згубивши свої денні віхи.
В повітрі чулася дзвінка холоднеча.
— Гарно би грогу, — пересмикнувшись, повідомив слідчий.
— До «Готики» крок дороги, — нагадав йому Ян, знаючи напевне, що грог там роблять якнайкращий.
«Готика» була баром зі страшною чорною вивіскою, захованим в глибокому підземеллі міського суду, чий підмурок був значно давніший за надбудову. Деякі значущі деталі свідчили про те, що тут за старих часів живцем гноїли занедбаних острожників, та ще й досі можна було розгледіти видряпані на стінах велемовні прокльони. Мартин почувався тут як вдома.
— Сегал сказав мені одну дивну річ, — повідомив слідчий, розлігшись у величезному м’якому кріслі зі склянкою грогу в долоні, — Яков Левін почав викладати лише після того, як померла його дружина… Цікаво, чого б це?
Ян тяжко замислився.
— Ну… Ти ж звернув увагу, їхня традиція передбачає нормальне існування неодмінно у шлюбі. Неодружений чоловік сприймається якимось неповноцінним… Може, це в нього була така ніби компенсація?
Мартин похнюпився, зазираючи до склянки.
— Еге ж, будь-що зробиш через жінку. Або через її відсутність.
— Ма-артине! — зацікавився Ян. — Ану ж бо, про що це ти?
— А хоч би про те, — злостиво буркнув той, невідь-чого звинувачувально тицяючи пальцем у товариша, — про те, що іноді випадає захопитися жінкою, котра ніколи не буде твоєю. Щастить тобі, холєра, — маєш, що хочеш, і твоє ніде, ні до кого над ранок не втече!
— Та може, — кисло промовив Ян, — якщо не зважати на те, що кожного разу я почуваюся так, мовби розбещую школярку…
Мартин глузливо пирхнув.
— Не знаєш свого щастя.
Ян знизав плечима. Таке неоднораз спадало йому на думку. І втім, він охоче посперечався би з товаришем. Хотілося послухати його аргументи. Ану як пощастить переконатися — раз і на завжди?
На жаль, слід було йти.
— Мартине, мені вже на роботу час. Відпровадиш мене до Градчан?
— А чого ж, — погодився той.
Якийсь час вони мандрували мовчки — Мартин, поринувши у свою таємничу зажуру, не помічав нічого довкіл. Проте, десь аж посеред Кам’яного мосту він повернувся до дійсності й почав звично скаржитись на свою невдячну роботу. Невдовзі, на Градчанській площі, він спинився, задерши голову до неба.
— Е-ее, Мартине, — Ян смикнув його за рукав, — ти чого став? Вити будеш? Так до повного місяця ще либонь з тиждень!
Той лише відмахнувся, уважно розглядаючи різьблений обрис палацу навпроти.
— Палац Шварценбергів… — нарешті повідомив слідчий.
— То шо? — здивувався Ян, і аж потім лише його осяяло, — Шварценбергів?!
— Нині там військовий музей, — сповістив Мартин, — але, якось мені розповідали про клопотання їхнього нащадка щодо реституції власності графського роду. Гм-м, цікаво…
— Ну бачиш, — зрадів Ян, — може і знайдеться якийсь людський мотив для того вбивства. Гроші, приміром.
Мартин ляснув його по плечі, випромінюючи раптовий ентузіазм.
— Сподіваюсь, так воно і є. Гроші! І жодних тобі жінок! Алілуя, брате!
Ян скептично хитнув головою. Ці романтичні потерпання якось погано сполучалися з товаришевим безжурно-цинічним характером. Лишалося сподіватися, його самого така біда не спостигне. Навряд чи коли він отак побиватиметься за Мілою… а отже вона — найкраще, що могло з ним статися.