Насвистуючи, радіоведучий піднісся до власної студії. Почнемо з дуету Дюка та Луї «Ну мені й пощастило…» А хіба ні? Хто заперечить?
ШОСТА ЗАПОНА
Нотатки Якова Левіна
І почув Раббі Хія голос: «Вищі, заповітні й замкнені, що мають очі, аби дивитись за світом, гляньте: нижчі сплять, світло очей їхніх приховане в зіницях. Пробудіть їх!»
Діти Малого Храму перебувають на нижчих сходинках світу, і немає світла для них, і не бачать вони дороги. Той, чий дух слабкий, потребує допомоги дужчого, хто ступив на крок вперед, подолавши відстань між світами. Сильний зумисне зменшує себе, аби створити зв’язок між вищим та нижчим, вказавши шлях сходження незрячим.
Діти Великого Храму добровільно відмовляються від здобутого світла, аби віддати його нижчим, проте, не кожен із них може прийняти дарунок. Здатність віддавати, що її має вчитель та проводир, посуває світ до виправлення, але здатність приймати, що її має добрий учень, тримає основи світу.
Той, хто спить, не почує заклику, і жертва, що її приносять вищі, згине намарне, отож, сказано: «Пробудіть!» Давайте тим лише, хто здатен отримати.
Невдовзі настав такий день, коли Янові здалося, що чекати передвість чи знаменних зустрічей вже немає жодного сенсу. Він не міг би назвати своє життя суцільним феєрверком, але знав напевне, що краще буває тільки в кіно, а гірше — куди не кинь. Отож він поклав собі не перебирати харчами, а явити світові свою розважливість та відповідальність. Інакше кажучи, він надумав нарешті запропонувати Мілі одруження, для чого завбачив навіть обручку та тривну вечерю в модній ресторації.
Рішення прийшло якось мимохіть, майже проти Янової власної волі. Прийшло собі непроханим, та й лишилося, розсівшись і задерши ноги на стіл з нахабністю невідворотності. Всі так чинять, запевняв себе Ян, і Міла буде щасливою, а він… він нарешті поставить собі хрестика навпроти відповідного пункту обов’язкової програми. Крім того, Ян чудово розумів, що, не зробивши цього зараз, він надовго втратить таку несподівану наснагу.
Ян вирішив здійснити задумане не вдома, але у виїзді, провівши з Мілою вихідні в курортному містечку Ваславські Броди. Він всерйоз покладався на те, що піднесена втіха, яку випромінювала кольорова бруківка гірського містечка, самочинно створить йому належний настрій.
— Дивись! — Міла звично смикнула його за рукав. — Дивись, як гарно! Де наша камера?
Нема що заперечити — з паркового схилу прозирав на диво гарний краєвид: тераси розкішних палаців, зелені пасма густого лісу і стромовина гірської річки, запнута в оклади дрібної бруківки та обручки мереживних місточків. Але камера навіщо? Окрім як, може, перетворити цю студену красу на бляклий відбиток на плівці?
— Міло, я не брав її, — зітхнувши, повідомив Ян.
— Правда? — знітилась вона. — Як же ж це? Я ж просила! Янцю… Я хотіла записати все це — на згадку, а ти…
Не чекаючи на продовження нарікань, він згріб її в обійми і притулився губами до ледь-прохолодної пружної щічки, вбираючи запах Мілиної шкіри разом з віддихом лісу й далекого плеса.
— Не шкодуй за тим, — прошепотів він, — хіба ж найкращий в світі запис зможе відтворити чистоту повітря, засліпити променем сонця, полоскотати щоку пухнастими віями…
— Янцю! — захихотіла Міла, — припини, на нас дивляться!
— Ну то нехай їм повилазить, — зичливо порадив Ян.
— Ага, їм та їхній відеокамері, — розсміялася вона.
— Отак, — Ян повчально хитнув пальцем, — бачиш, що буває, коли технологія втручається в приватне життя! Суцільна порнографія!
— Та хіба ж це порнографія? — удавано здивувалася Міла, — от хіба технологія помандрує за нами до готелю…
Ян тихо пирхнув. Вона знала, про що мова; більше того — саме вона підбивала його на безчинства. Її дитинна розбещеність не припиняла його дивувати; Ян і не знав раніше, що відчуватиме, побачивши свою маленьку мадонну в коротенькому, мереживному фартушку покоївки… Не знав тої терпкої, майже злостивої втіхи, котра вщерть заповнювала всі розколини та порожнини.
Міла була дивовижно чарівною. Як і планувалося.
Ян недаремно обрав для свого сватання саме Ваславські Броди. Влітку, далеко від міської тисняви, тут дихалося вільніше, а взимку можна було противажити холоду гарячі вафлі з вуличної ятки чи склянку глінтвейну, що його продавали «з плеча» ледь не на кожному кроці. Свіже гірське повітря намовляло голоднечу, повертаючи смак всьому простому й первинному, отож не дивина, що Міла виглядала щохвилини ближчою та принаднішою.