Вони гуляли узбережжям, вибираючись на місточки, звідки гарно було спостерігати за грою кольорових спалахів світла у бистрині, і Ян уявляв собі, як привозитиме сюди їхніх спільних дітей, які вперше дивуватимуться мозаїці тутешньої бруківки та медовому запаху солодощів з крамниці. Він уявляв собі, і вперше жоден порух душевного спротиву не зіпсував йому цієї вправи; повітря мріло медом; теплий і пливкий, мед струменів попід шкірою.
Нарешті надвечір, вколисаний курортним сновиддям, Ян урочисто закликав Мілу повечеряти; кишеня його вже стовбурчилася маленькою скринькою із символічним вмістом. Відчувши якусь особливу значущість в його голосі, Міла спалахнула, а потім довго чепурилася коло дзеркала, лукаво позираючи на Яна. На межі роздратування, але так і не переступивши її, він галантно запропонував свій лікоть, на якому Міла одразу ж пустотливо повисла, белькочучи у вухо щось по-дитячому кумедне.
Ресторан, обраний Яном, був, певна річ, зухвалою маніфестацією його власного смаку. Стіни тьмяніли старим деревом та сукном; з поличок, мов пташки з кілочків, позирали пожовклі фотокартки, абажури кольорового скла та древні як світ радіоприймачі. Динаміки, приховані за їхньої порохнявою шкірою, відтворювали старі, аж поплямовані патиною, мелодії колишнього. Ян почувався тут як в бога за пазухою; Міла, проте, йшла за ним, сторожко роззираючись, немов у якому чудернацькому музеї.
Чекаючи на замовлення, Ян зручно відкинувся в кріслі, насолоджуючись «Місячною серенадою» Глена Міллера.
— Слухай, Янчику, — раптом стиха промовила Міла, — тобі справді подобається все це… ретро?
Він легковажно кивнув.
— А тобі ніколи не хотілося послухати чогось такого… сучасного? — обережно продовжувала Міла, — Крісті? Або Брітні? Або красунчика Енріке?
— А хто це? — поцікавився Ян.
На мить вони обмінялися розгубленими поглядами, наче двоє іноземців, чий перекладач якраз десь завіявся.
— Не будемо про це, — вирішив він.
«То не зле, — переконував себе Ян, — невже я не знайду з ким поговорити про музику?» Мед у його жилах був по коліно глибиною.
Тим часом на столі з’явилися легкі закуски і пляшка вина, тож Міла мала змогу подолати зніяковіння.
— Я говорила вчора з Марічкою, — згадала вона, термосячи бурштинову рідину у келишку. — Так вона казала, що хоче маленького завести на той рік. Правда, супер? Я би… я б теж хотіла дітей.
Вона кинула на Яна запитальний погляд.
— А чого ж? — усміхнувся він. — 3 тебе вийде гарна мадонна — як у Далі… Ти іноді буваєш схожа на Галу — поглядом і рисами, і тим, захованим всередині, солодким причастям… Давай, наминай салатика.
— А хто ця Гала? — з підозрою мовила Міла, ігноруючи частунки, — я її знаю?
Він розсміявся.
— Навряд.
Міла дивилася так по-дитячому скривджено, що Янові нараз забажалося зачерпнути того гарячого меду, що струменів у серці, й розділити з нею… Він нахилився і взяв руку дівчини до своїх долонь:
— Знаєш, це абсолютно неважливо — знайома ти з Галою чи ні. Абсолютно не важить, що ти читаєш і чим захоплюєшся. Байдуже, чи слухаєш ти мій розпрекрасний джаз. Важливо лише те, що нам добре разом! Знаєш, у Платона є така історія… — він запнувся, — а втім, і це неважливо.
Ні, ну треба ж таке! Навіть зараз, бажаючи висловити щось надзвичайно просте і щире, він не зміг утриматись від банального форсу! Ганьба!
Міла звела брови, відзначивши Янове роздратування. На його щастя, з-за далекого столика коло імпровізованої сцени до нього помахав рукою якийсь давній знайомий. Ян радо вхопився за можливість відповісти на привітання і таким чином бодай трохи розвіяти дух своєї незграбної промови.
— До кого ти вітаєшся? — поцікавилася Міла.
— Та то мій старовинний приятель, Левко Шах, поет і п’яниця. Бачиш, онде, в зеленому піджаку…
— Не бачу, — накопилила губки Міла.
Ян роззирнувся. Левко Шах сидів, де й мусив, артистично залицяючись до тітки в капелюсі. Чого ж це Міла його не бачить? Містика, та й годі!
— Ну, невелика втрата, — зітхнувши, виснував він, — але дивись, як цікаво виходить — всі ми бачимо світ по-своєму, наче упереджені свідки злочину… Мартин так і кличе це явище — «кримінальна містика», і знаєш, мені здається… Міло?
Вона зосереджено колупала виделкою смугастий форельчин бік.
— Чуєш мене? — знічено спитав він.
— Спробуй, яка смачна риба! — порадила дівчина.