Жодна містика не могла зіпсувати її здоровий апетит.
Ян завмер, заскочений раптовим осяянням: стіна, стіна пружна і прозора — там, де він сподівався зустріти тепло живого доторку. Даремно, певна річ, сподівався. Не судилося Янові переступити тої межі… Та йому навіть і не уявлялося, як боляче буде зайвий раз в цьому пересвідчитись.
Решту вечері вони спожили у гнітючій мовчанці. Вертаючись до готелю, Міла бентежно позирала на Яна, не наважуючись запитати, що з ним коїться. Він і сам не був певен, знаючи хіба, що настрій одружуватись зненацька пропав. Прикро було розуміти, що одурити себе так і не вдалося.
СЬОМА ЗАПОНА
Нотатки Якова Левіна
Журився Раббі Шимон, примовляючи: «Як же мені розкрити, не розкривши? Як оповісти, не промовляючи? Бо, коли промовлю, дізнаються грішники, а коли мовчатиму, не дізнаються спільники».
Відомо, що зачин мудрості — страх. Мудрий той, хто зміг осягнути всесвіт, могутність Творця і його велич; а осягнувши, лише причинний не відчує страху перед лицем джерела всього сущого. Істинний страх — це страх перед Творцем, однак, є й інший бік страху — біль та сором. Той, кому бракує мудрості, підвладний лихому страхові, який звуть іще «покарання батогом».
Розкриття таємниць Дерева Істини, що його здійснює праведний, прагнучи до виправлення світу, розкриває також і два види страху: страх правди і страх сорому. Не даремно сумував Раббі Шимон — коли спільники дізнаються, то і грішники дізнаються також, виявивши як запобігти покаранню. І зло ввійде у світ, адже покарання — це і є виправлення, і той, хто уникає покарання, протидіє поверненню до світла.
Ян повернувся з роботи над ранок, коли межи вежами вже сльозився вихрастий сивий туман. Склепіння соборів та палаців таємними знаками малювалися на сірому тлі; сон міста витончувався, і Ян квапився додому, страхаючись світанку, наче який забобонний упир. Йому і правда кортіло заснути, доки ще не розвидніло, а власне — доки не встане Міла, аби йти на роботу.
Того дня Янові пощастило: коли він прокинувся — щоправда, значно раніше ніж годилось би — її вже не було вдома. Солодку безтяму урвало немилосердне кувікання телефону; насилу вибравшись з-під ковдри, Ян надибав слухавку, аби тої ж миті пірнути назад до свого кубла. Номер на визначнику був начебто знайомий.
— Казимире, якого лиха?! — обурився Ян. — Я тут щойно заснув після нічного, а ти вже пхаєшся до мого злощасного життя! Знаєш яка година?!
— Та норр-рмальна година! — на свій звичний манер прогуркотів Янів колега. — Тут все вир-рує, а ти сонька бавиш! Чи відомо тобі, друже мій Рейвах, що сьогодні на студію завітав Гадюка власною персоною?!
— То що? — позіхнувши, спитав ведучий.
— Не дур-ри мені голову! — волала слухавка. — Ти ж був у нього?!
— Ага, — зізнався Ян, — і Гадюка гречно відправив мене під три чорти. Можна я тепер піду спати?
— Не можна, — суворо відрубав Казимир, — він питав про тебе.
— Правда? — байдуже знизав плечима Ян. — Хотів, либонь, пересвідчитись, що я ще не задушився з горя. Або — чимраз прикріше, — не втік десь до конкурентів.
— Не знаю, в чому річ, але Гадюка воліли тебе бачити. А потім наказали мені пересвідчитись, що ти з’явишся на балу…
Від такої несподіванки Ян аж запнувся.
— Слухай, друже, хіба я схожий на Попелюшку? — нарешті розсміявся він.
— Ну-у… — протягнув Казимир, — якщо ти збриєш свої жахливі бакенбарди…
— Зайві клопоти! — глузливо пирхнув Ян. — Ліпше вже тебе на той бал відпровадити! Як не забудеш вбрати чисті шкарпетки — під оті модні кришталеві мешти…
— Смієшся! — образився Казимир. — А я тобі, йолопе, серйозну річ торочу! Забув, чи що — ми ж танцюльки влаштовуємо на Різдво, для наших коханих рекламодавців. Аби любов наша довіку мала позитивне сальдо… Шварценберг, до речі, прийде. От тобі і принц, дурна моя Попелюшко!
— А, «граф» Ігнац! — буркнув Ян, — звісно ж, з його, ниньки, проблемами — як не подбати про власну репутацію!
— З якими-такими проблемами? — здивувався Казимир.
Тут Янові стрельнуло, що він спросоння бовкнув щось абсолютно зайве. Як тут пояснити Казимирові?
— Ну та в кого їх нема — податки там, чи ще яка прикрість, — насилу вивернувся ведучий.
Казимир замовк на якусь хвильку.
— Ага, — якось непевно мовив він, — тоді до завтра, чи що? З тебе пиво.
— Це ж іще за що? — здивувався Ян.
— За те, що розбудив тебе, звісно, — злостиво повідомив той, — за таке в готелі чайові дають, між іншим. А з тебе — пиво. Ну все, бувай.