Святий Творець у милосерді своєму зберіг зв'язок між нами та Світом Безмежності, звідки походять бездоганні душі та чисті бажання. До падіння в багновицю себелюбних прагнень ми приймали своє призначення, як око приймає світло, нині ж між нами та Творцем — високі сходи, подолання яких — умова виправлення світу та звільнення духу від оболонок нечистоти. Ці сходи нетлінні й незримі, і тільки мудрим, що ввійшли у ворота величі Всесильного, відома дорога сходження.
Шлях виправлення має багато сходинок, чия суть — любов і страх, сила й милосердя, а вершина — розуміння й мудрість. Єдине гідне приречення — подолати сходи, з’єднавшись зі своєю світлою стороною у сяйві Безмежності.
В тому, що з ним коїлося були винні вежі, і більше ніхто. Гострі й високі, оздоблені фіалами й пінаклями, величні й погордливі, мов королівська варта, вони владно висмикнули його з домівки, вклавши в голову замість звичної певності гонористу бентегу. Вперше побачивши їх, Ян назавжди утвердив у серці їхню подобу — символ здійснення потаємного, котре годі вимовити словами. Та збігали роки, а він так і не збагнув, чого ж йому слід було прагнути, аби випростатись аж до неба урівень з вежами. Від того часом хотілося волати й тікати світ за очі аби не бачити того знаку нездійсненого і нездійсненного. Натомість він винайняв собі оселю з вікнами просто на дахи, химери і шпичаки веж. В гарну погоду їх можна було нарахувати зо три десятки — по вежі на кожен рік його невдатного життя.
— Янцю, котику!
Він скинувся, мов кіт-безпритульник, сполоханий різким погуком. Міла, хто ж іще… Лялька з очима мадонни, пухнастий зайчик в плетених панчішках… Він любив її, жив з нею, але іноді — от як зараз — йому хотілося схопити її і перекинути догори дригом. Ану як скаже «мама» абощо…
— Кицю, скоро вже гості прийдуть, а ти ще…
Неждана лють іскрить зіпсутим дротовинням.
— Не клич мене так! Скільки можна казати?!
Вона відступає на крок, в очах, за лискучим чорним пасмом — боязка дитинна образа.
Він зітхає, пригортаючи її до себе.
— Та вибач, вибач, це мене щось перемкнуло… Ну ти ж знаєш, я не люблю, коли ти мене так звеш…
Тоненькі пальчики легко смикають його за пелехаті бакенбарди, котрі Міла у запалі веселощів чомусь називала пейсами.
— Та що ж я зроблю, коли ти і справді, як кіт… Сичиш, пирхаєш, а раптом що, так і дряпнути годен — ну котисько ж і є…
Вона притискається щільніше і хапає його губами за вухо.
— Мня-яу… — виголошує він.
У двері дзвонять.
— Ну от… — вона легко вивільняється, — давай, біжи перевдягайся. Я відкрию.
Не слід було отак гиркати на неї. І справді, чого це він раптом? Міла готувалася до його дня народження, немов до іспиту, онде навіть крученики на шпичці, його улюблені, насмажила… Хіба ж вона винна, що його просто перед вечіркою спіткала гірка задума? Треба буде купити їй щось, якусь приємну дурничку, вона завжди радіє з того, як школярка — любовній цидулці…
Усміхаючись, Ян заходився порпатись у шафі. Який же це дідько з’їв його піджак? А нові вельветові штани? Ага… Це ж Міла тут усе поскладала — ну і нащо, питається? Знайшовши врешті деталі свого гардеробу, Ян похапцем убрався і зиркнув у дзеркало на внутрішньому боці шафчиних дверцят. Смаглявий красень, оздоблений бакенбардами, в модному піджаку і вельветових штанях: присипати зеленню і — до столу… Він тихо пирхнув, уявивши таку собі парадну страву і поквапився до вітальні — не можна змушувати гостей чекати, бо й справді, зроблять з ювілянта який форшмак…
— Прр-ривіт, волоцюго! — гуркотнуло в кімнаті.
Його колезі Казимирові Діжці слід було іти працювати капітаном на корабель — Янові ясно ввижалося, як Діжка в повну силу своєї ведмежої горлянки волає «полундра!» чи переконливо вимагає віддати кінці. Замість того він чомусь вирішив заробляти продажем ефірного часу на радіо «Драйв», і вже не один рекламодавець, оглухлий і приголомшений, став жертвою Казимирового маркетингового таланту. Янів колега і зовні нагадував ведмедя, великого, кудлатого і ласолюбного. Поряд з ним — уособлення самотніх чоловічих мрій, викроєне, либонь, з останнього «Плейбою»… Поки Ян приймав Казимирові привітання, сонцесяйна дивовижа мрійливо пропливла кімнатою, аби порозглядати Мілині цяцьки на етажерці. В погляді небесної діви — тихий безжурний дзен.
— З ким це ти? — зачудовано спитав Ян.