І все ж, згодом, слухаючи Мілину схвильовану оповідь про подружчині походеньки та новий фасон спідньої білизни, Ян згадав Мартинову історію про розшарований всесвіт. Він вирішив, що та химерна теорія мусить-таки мати в собі частку правди. Давнім каббалістам, схоже, вдалося знайти навдивовижу точну метафору.
ДРУГА ЗАПОНА
Нотатки Якова Левіна
Сказав Раббі Хія: «Найвищий закон біна поміщено в таємній залі, де приховані, один над одним, величезні скарби. І хоча в цій залі сховано все суще, найголовніше міститься в ключі, який відкриває і закриває ворота».
Як сказано, п'ятдесят воріт закривають доступ до біна-розуміння. Ці ворота звуть іще бажаннями; розкривши їхню природу, ми звільняємось від них, відімкнувши дорогу світлу.
Але п’ятдесяті, останні ворота, неможливо відімкнути, не маючи ключа. Коли шукаємо ключ заради скарбів, не знайдемо, бо ключ і є найголовнішим скарбом, прихованим за воротами. Неможливо розкрити таємницю творіння одним лише бажанням. Розгадати її можна, лише знаючи відповідь.
Нам, отже, не лишається нічого іншого як наново створити ключ.
До того ж часу змушені ми стояти перед воротами, чекаючи на прозріння. Хтось відвертається в несилі та відчаї. Хтось щоразу повертається, намагаючись відімкнути ворота новими здогадами. А хтось іще створює інші ворота та інший ключ, що не має нічого спільного зі Святою Таїною. Облудна мудрість тішить себелюбство, і, отже, веде до загибелі.
Хто ж я, нарешті, — подорожній, що смиренно чекає коло брами чи зухвалий злодій з фальшивим ключем?
На пригірку, звідки виднілося розгонисте плесо ріки та гостроверхі стріхи лівого берега, височів монастир кармеліток. Кілька сірих корпусів із вузькими вікнами, готичні вежі старовинного собору. І пивниця. З промовистою назвою «Відьма».
— Тобі сподобається, — пообіцяла Лея Браха, штовхаючи двері.
Вони віднедавна перейшли на «ти», і сталося це швидко й непомітно, без «брудершафту» з чоломканням чи яких інших вульгарних церемоній. Дивовижно, але в церемоніях взагалі не було потреби, як то ведеться у давніх знайомців чи навіть рідні.
Ян притримав важкі дерев’яні двері, пропускаючи супутницю в духмяне тепло затишної господи. Тут царював яблуневий дух, рухливі тіні вогнища та пишнобарвність плетених килимів. Коли й правда господу тримала відьма, то, певно, добра й маєтна — унаслідок вмотивованих виявів громадської пошани. Щоправда, така щільна спорідненість з монастирем дещо збивала з пантелику.
— Гадаєш, знов бурсацькі жарти? — вгадавши Янів сумнів, усміхнулась Лея.
— Та, зізнатись…
— Авжеж! Тільки «Відьма» не має жодного стосунку до кармеліток. Цю господу названо на честь княгині Любави. Ти, певно, знаєш легенду про неї та її чоловіків?
Ян почухав потилицю, пригадуючи задавнені історичні відомості.
— Чоловіків? Чого ж у множині? В Любави, здається, був один чоловік, Божич. Той, що забив вишеградського дракона…
— Не забив, але вибив зуб, — виправила Лея. — Тільки Божич помер, і Любава лишилась сама. А вона ж іще була молодою…
— Ага! — здогадався Ян, — отут і почалося! Молода вдова влаштувала передчасну сексуальну революцію на вишеградських пагорбах!
Лея глянула гостро і глузливо.
— Сексуальний геноцид вона тут влаштувала, коли хочеш знати. Вона брала до себе в лазні найгарніших хлопців міста, а потім — із міркувань державної безпеки, напевне, — скидала їх з того мальовничого стрімчака, по краєчку якого ми сьогодні гуляли. Через те і — відьма.
Ян шанобливо кивнув.
— Синя борода. У спідниці, — промовив він і, завваживши гру слів, розсміявся. — Оце нагородив! Ну гаразд, лишімо спідниці осторонь…
— З твого дозволу, — іронічно мовила Лея, пригладжуючи червоний шовк, — поки що нехай лишається там, де є.
Ян пирхнув від несподіванки.
— З нас двох вийшло би добре ранкове шоу. Зі злими ранковими дотепами. То що ж, нашим городянкам є на кого рівнятися, коли маємо таку славну княгиню…
— Рівнятися і протиставляти, — додала Лея.
— Відьми й монахині, — переклав Ян, — а ще — дракони. Дракон, якого міг би приборкати справжній чоловік…
Кравчиня розсміялась.
— Червоний дракон?
— Зелений змій! — переможно виголосив Ян. — Візьмемо, нарешті, випити?