Війнуло пряним, гарячим духом сходу. Гаряче вино забивало подих, наче зріджене пекельне полум’я. Вона кілька секунд розглядала спалахи пурпурової плазми, потім, зважившись, підняла погляд.
— Скажи мені, Яне… ти… як ти ставишся до брехні… до нещирості?
Він насилу відірвав погляд від сяйного відсвіту золотого шиття на її гладенькій шкірі. Лея дивилася вимогливо, терпляче чекаючи на відповідь.
— Намагаюся уникати цього, — повідомив Ян, відчуваючи легкий свербіж провини. — Брехня лише заплутує, коли все і так не просто. Ти як гадаєш?
— Угу, — погодилась вона, опустивши погляд, — але іноді… коли правду сказати не можеш, не маєш права… тоді — можна вдатися до певного, гм… лукавства?
Запитання прозвучало з викликом, ледь не з доріканням… Невже вона натякала на те, що він нічого не сказав їй про Мілу?
— Лея, послухай, я не назвав би це лукавством… — примирливо мовив він, мимохідь спираючись на подушки, аби бути нехай на долоню, але ближче, — ти ж сама кажеш — «не маєш права»… Завжди є інший спосіб відкрити приховане, зрештою, так все і відбувається.
Вона кивнула.
— Так, але якщо хтось може через це постраждати? — тихо, не піднімаючи погляду, промовила вона. — Хтось, чиї інтереси не були враховані?
В її голосі — звинувачення і притлумлений розпач… Чи може бути? — вона говорить про нього, про Мілу і… про себе? Яна просто обсипало жаром, коли він уявив, що вона могла відчувати. Але ж, коли так, то це значить…
Земля гойднулася млосно і п’янко, світ спалахнув новими барвами — пряним вином її вологих вуст, прозорим бурштином її неймовірних пташиних очей… Він впіймав її холодні пальчики між червоних подушок. Вона обернулася до нього зі страхом та надією в погляді.
— Лея, — гаряче промовив Ян, — ти потрібна мені як повітря. Якщо ти забажаєш, я розкажу їй все сьогодні ж зранку.
Лея завмерла, широко розчахнувши очі.
— Кому розкажеш?
— Мілі, звісно ж.
— Мілі? Навіщо? — далі дивувалася Лея.
— Але ж ми…
Такого погляду він не сподівався — блискавичне, разюче, як нагай, розчарування. Лея висмикнула свою руку з його долоні.
— Так о-он про що ти, — протягнула вона, коротко розсміявшись. — О, боже! А я гадала, що ти мене зрозумієш…
Із пекла в ополонку… Падіння було таким стрімким, що в нього зашуміло в вухах. Розчарування, біль і кривда вихлюпнулись через вінця, розколовши стражденну чашу надії і терпіння.
— Вибач, але що я повинен був зрозуміти?! Ти приходиш на прийняття під ручку з моєю сестрою; змушуєш мене кинути все і бігти за тобою посеред ночі, заводиш розмову з натяків, які не ведуть нікуди, окрім як до твоєї галереї слави… То що я повинен був зрозуміти? Твою любов до гри чи — як ти сказала? — лукавства?!
Вона рвучко підхопилася з канапи і ступила кілька кроків до шафки з книгами. Потім обернулася, заклавши руки до кишень.
— Хоч би й так. А ти чого хотів? Швидкого сексу в антракті?
— Якщо відкинути умисну вульгарність твого твердження, то мушу сказати, що ти зробила для цього все можливе.
— Я?! Коли це я пропонувала таке? Та хіба я хоч раз сказала, що хочу від тебе саме цього?
Він розпачливо знизав плечима.
— А чого ти хотіла? Буду вдячний, якщо ти нарешті мені це поясниш.
— Я… та мені був потрібен друг, а не коханець! — щойно почувши це твердження, Ян глузливо пирхнув. — Я сподівалась знайти в тобі підтримку й розуміння, а виявилося, що навіть на це ти не спроможний! Та чого ти смієшся?
Він уже не міг спинитись… Його розібрав істеричний регіт, і чимдалі гірше, тим кумедніше виглядала вся ця ситуація. Друг, а не коханець! Лиха, і наївна формула, проста й жорстока відплата за кривду, за подвійні стандарти, за культ сексу, який встановило нинішнє суспільство… Друг, а не коханець! Так говорить не та жінка, яка хоче дружби, так говорить та, що прагне крові! Але смішно навіть не це… Смішно те, що він, Ян Рейвах, який вперше в житті був готовий відмовитись від своїх чоловічих привілеїв заради шаленого, судомного почуття до жінки, був так само приречений на цю безпричинну помсту.
Лея зневажливо спостерігала за його раптовими веселощами. Янові невлад пригадалася Міла у вбранні покоївки. Тут уже йому самому годилося б рядитися у фартушок, аби зробити з себе остаточного й завершеного дурня.