— А чого це ти, Мартине, вважаєш, що я можу винести з цього приводу експертне судження? Та ще й о такій годині? — обережно поцікавився Ян.
Слідчий сповільнив ходу й зиркнув якось не дуже дружньо. У присмерковім сяйві ліхтарів його обличчя взялося жорсткою світлотінню, явивши світові змученого гонитвою мисливця.
— Вибачай, але ти замазаний у цій історії від самого жалобного порога. Ти вивів мене на Шварценберга. Я вивів на нього есбе, яка, в свою чергу, принадила до нього убивць. Отож ми обоє з тобою причетні до його смерті. Так чи так.
Ян мерзлякувато пересмикнувся.
— Ну-уу, Мартине, це вже занадто.
— Ні, якраз. Щойно довідавшись про цю сумну новину, я подзвонив тобі й, коли Міла сказала, що ти ще не вернувся з прийняття, я трохи здивувався.
Ведучий вражено глянув на друга, починаючи помалу розуміти, куди той хилить.
— Почекай, ти що мене підозрюєш? Геть схибнувся?
— Ні, але… але, слухай, Міла сказала, що ти мав якусь неприємну розмову з Величкою, от я і подумав, ану як ця розмова стосувалася нашої з тобою справи? Ану як Величка від імені свого дорогого друга і партнера намагався схилити тебе до співпраці?
Ян ошелешено свиснув.
— Отже я, заляканий до нестями, вирішую позбутися небезпеки, гострю свого ножичка для конвертів і…
— Та припини, — втомлено урвав його Мартин. Уся його гарячкова помисливість мовби зносилась; він зітхнув, похиливши плечі. — Звичайно ж, я нічого такого не мав на увазі.
— Невже? А дарма. Усе так і було. Майже так. Величка справді мене залякував, але все то було якось несерйозно. Коли б Шварценберг знав, що йому загрожує, то не гаяв би на мене часу. Слід було тебе трусонути абощо.
Мартин кивнув, втягнувши голову до кошлатого коміра.
— Слід було багато чого. Так виглядає, мовби той Шварценберг був дикий, як дичка дилетант чи трохи несповна розуму, чи й справді…
— Справді що?
Слідчий ніяково стенув плечима.
— Та розумієш, тут така річ… Його смерть облаштована нібито як самогубство. Навіть записка прощальна є, все, як книжка пише. Тільки мені дуже тяжко уявити, як би це людина самотужки пиляла собі горлянку тупим канцелярським ножем. Афект афектом, але це ж болітиме…
— Маєш іще одну каббалістичну загадку, — пирхнув Ян.
Мартин спинився, притулившись до кам’яного паркана.
— Цікаво, що ти згадав про це… На столі загиблого ми знайшли папірчика з діаграмами. Подібний — пам’ятаєш — ми дістали з Левінової кишені. Тільки хтозна, що там написано — стіл, коли можеш собі уявити, всенький був захлюпаний відомо чим.
— Ну та ваші криміналісти легко усе прочитають.
— Авжеж, і принагідно розкриють всі таємниці світобудови. Ми ж якраз тримаємо раввіна з пейсами на такий ось чорний день.
День і справді не видавався особливо світлим, хоча на сході уже сонно ворушилася попеляста зоря. Ян із Мартином спинились на вершечку довгих Палацевих сходів, що бігли від Граду до Кам’яного мосту, звідки можна було бачити добрих півміста та півсотні веж.
— Боюсь, правда, що на тлумачення світобудови часу вже не стане, — зажурено мовив Мартин, споглядаючи тьмяний краєвид, — не мине і дня, як усі свідчення від’їдуть до есбешного архіву. Я і так ризикував, виставивши стеження за банкіром без санкції прокуратури. Цікаво — але хто мене слухатиме? — за кілька годин до своєї сумнівної кончини Шварценберг зустрічався з якоюсь молодицею.
Мартин кинув на товариша запитальний немовби погляд.
— Молодиця, кажеш? — усміхнувся Ян. — Кощава така, з косою напереваги? То може вона й до Левіна зазирала? Як гадаєш? Скурила цигарку, і — до справи?
— Яку ще цигарку? — тручи сонне око, здивувався слідчий.
Ян щільніше загорнувся в пальто, ховаючись від вітру.
— Мені звідки знати. Там же лише недопалок був. З відбитками помади.
Мартин підкинувся, наче струмом уражений.
— Де це був недопалок?
— У попільничці, що стояла на столику у вітальні. Я чекав, поки ви там все обнюхаєте та обмацаєте, тож мав нагоду роздивитися.
Слідчий кинув на Яна божевільний погляд.
— І ти не сказав мені? — він застогнав. — Хол-лєра, де були мої очі? Значить, там була таки жінка. Значить, Сегал таки брехав.
Мартин занурився у похмуру мовчанку, стукаючи кулаком по кам’яному мурі, і тоді нарешті — хоч і надто пізно — Яна осяяло, на кого віднині могла впасти підозра.
Йому перехопило подих, і він тут-таки заприсягся, що не скаже більше ні слова. Але шкоду вже було заподіяно.