— Доведеться ще раз потеревенити з нашим красунчиком, — лиховісно усміхнувся Мартин, — може то він сам собі губки малює, а може… Ха! Ну, ходи, друже, — звернувся слідчий до Яна, — за такі заслуги я підвезу тебе додому. Другий раз я сам тебе закличу оглядати трупи, бо вже зір мені відмовляє, та й не тільки зір.
— Ні вже, доста! — обурився Ян. — Хай їй грець, такій праці! Брудна то морока — шукати правду. Брудна і невдячна.
— Скажи, коли бачив крашу, — похмуро мовив Янів друг.
Ведучий кинув довгий погляд вздовж Палацевих сходів. Місто, огорнене сутінками, здавалося чарівним князівством з похмурої казки, де гожі князівни ошукують лицарів, а лицарі укладають угоди з драконами.
— Час додому, — зітхнув Ян, — на мене чекають.
Мартин глянув глузливо і сумно. Брудна то морока — знати більше за інших. Брудна і невдячна.
ДЕВ’ЯТА ЗАПОНА
Нотатки Якова Левіна
Записано у Книзі Сяйва: «Іскра непроникної темряви виринула в потаємності потаємного, від голови Безмежного, Айн Соф. Первозданне Ніщо створило початок і кінець».
Темрява, порожнеча, небуття — першоджерело творіння, і чим далі від нас Безмежність, Айн Соф, тим швидше ми забуваємо, що все навколо, як і ми самі, створене з нічого.
Пустеля й безодня лякає і вабить нас, бо в ній ми відчуваємо свій початок і свій неминучий кінець. Порожнеча — частина нас, частина кожної миті існування; безодню чуємо в пташиному співі, бачимо в очах дитини, відчуваємо в порусі вітру. В потаємності потаємного наших сердець — ніщо, безодня, пустка.
Ми не в силі створити щось із нічого самотужки, отож єдина наша розрада — заповнення пустки тим, що зветься дварім, і означає слова та речі водночас. «Я — не людина слів (дварім)», — говорить Моше до Всесильного. Душа пророка не захаращена непотребом, відкрита для світла Творця.
Нам же, кому не властиві чесноти Моше, тяжко, майже неможливо відмовитись від речей та слів. Нас гнітить і лякає пустка, а отже, відрікаючись від першоджерела нашої сутності, ми боїмося самі себе.
Ян поспішав додому, несучи за спиною смуток і сором, і втому; понад усе йому хотілося знайти собі темний закуток поза увагою люду і пропасти зі світу на добу щонайменше. Сірий ранок струменів з-поза сірих хмар, від чого встелені снігом вулиці виглядали мовби припорошеними, присипаними шаром грузького древнього пилу. Ян блимнув, розсудивши, що то недосип грає з ним у піжмурки; він замерз і відчував себе нещасним безпритульним псом, котрого випхали з хати, давши копняка попід хвіст. А проте попереду бовваніло тепле кубельце і спокій, спокій, спокій….
Він не помітив, що, попри виснагу, піднісся сходами майже бігцем.
За відчиненими чомусь дверима — тьмяне світло й дивний, мовби лікарняний, запах. За мить він усвідомлює, що пахне, власне, спиртом, і пришвидшує ходу, аби з’ясувати, що сталося.
Міла сидить на канапі, похмура, очікувально споглядаючи двері. Сну — ані в одному оці.
— Привіт. Ну як? Порозважався?
Він не чекав на це, хоч і слід було; він просто дозволив собі забути про її існування, тішачись своїми негараздами, забути, не думати, не зважати. От і маєш…
— Міло, вибач, тут стільки всього закрутилося…
— Годі мені брехати. Годі.
Це вже щось новеньке. Тяжко зітхнувши, Ян присів навпроти.
— Про що це ти?
Вона дивилася на нього запаленим поглядом — скривджена, зневажена, забута. Вперше в житті Ян бачив, як Міла гнівається, і те виглядало так безборонно, що йому стало ніяково й неймовірно тоскно. Йому було шкода її, проте сорому поки що не чулося. Його не було вдома всього кілька годин — негарно, правда, але чого ж так лютувати?
— Ну кажи вже, що сталося?
— Це ти мені скажи! — вибухнула Міла. — Хоч раз можеш сказати мені правду?
— Можу. Запитуй.
Вона зиркнула на нього коротко і гнівно.
— Як давно ти зустрічаєшся з тим… тою, з тою жінкою, яка приходила на прийняття?
Отут уже Янові сипонуло гарячкою поза вуха… Шляк! А він же так хотів відпочити!
— Це хто тобі сказав? Марічка?
— Марі-ічка… — пирхнула Міла. — Ні. Я йшла за тобою. До Йозефова.
— Що?!