Нехай обривають телефонні дроти, вона не буде говорити зі сторонніми.
Той — за склом — єдиний свідок, який каже правду, єдиний суддя, чиї ухвали справді важать. Що він бачить — двійник в окладі, запнутому зеленим смутком? Оселю омани під покровами тіні? Чи помешкання честі, що збавила себе на дурні таємниці? Вона давно могла урвати злочинне безглуздя, кинувши правду скаженим собакам. Ну то нехай… Нехай прийдуть і візьмуть, коли знатимуть, що шукати!
Вона тулиться чолом до холодного скла, відкинувши останні сподівання зігрітись. Навіщо чекати тепла, коли разом з ним дістаєш безтямний страх знову опинитись на крижаному вітрі?
Невже знов дзвінок? Вона стоїть непорушно, пишучи на склі таємні знаки. Чого йому треба? Чому не дасть їй нарешті спокій?
Втіха, пекуча й темна, була у тому, щоб мовчати. Відмова солодша за згоду, надто ж, коли хочеш сказати, і крутиш собі руки, аби не зголоситись, не дати знаку. Слід мовчати, інакше слова говоритимуть тобою, і втратиш свободу, і служитимеш їм до скону. Нехай інші говорять, плетучи собі кайдани зі слів та обітниць. Тобі достатньо власних пут, і більше тобі не знести.
А все ж, чи може бути, що він нарешті збагнув її приречення? Та ні, навряд, де там… Не судилося йому переступити межі. І їй теж. Не судилося.
Дзвінок схлипує востаннє, занурюючи помешкання в більшу, глибшу ніж доти тишу.
Гаряче вино зненацька гірке, мов добірна отрута — і ятрить, і пече, і стискає, спиняючи подих. Мовби плач, але ні, вже давно, майже тисячу років, їй немає за ким голосити. І тільки дзеркало в темному передпокої сяє глузливим вищиром, бо знає усе достоту, усе, лише навпаки.
ПЕРША ЗАПОНА
Нотатки Якова Левіна
За чим плачуть пророки, кому відкриті часи піднесення рівно ж як і часи розори? «Чи це те місто, яке називали досконалістю краси? — питає Ірмеягу. — Що могло стати урівень з тобою? Велике, як море, нещастя твоє! Хто зцілить тебе і поверне до життя?»
Ті, хто дозволив впасти Храму душі своєї, приречені на вигнання, і немає для них тепла домівки, аж доки не прийде зцілення з-поза вищої межі неба. Що могло стати урівень з тобою. «Що» (МА) — це все, що знає людина, все, що відкриває, вивчаючи світ; «що» — це царство земне у своїй досконалості й цариця в короні своєї краси. Прийшов час, і царство піднеслося вище за храм, і храм був зруйнований, і царство не встояло. Той, хто прагнув торкнутися неба, плазує нині у поросі.
Але сказано: «Кожен день свідчить про твої колишні дні». Чи не в колишньому зцілення? Хто (МІ) поверне те, що відійшло, і з’єднає те, що було роз’єднане. Отже олам га ба, світ грядущий, — це повернення втраченого і, вкінці, повернення вигнанців додому.
Я закрию очі й проситиму — бери й веди мене, мов сліпця, бо заблукав я з відкритими очима й дарма що зрячий, не бачу перед собою дороги.
Минув вечір, спливла ніч, і Ян отримав таки свого телефонного дзвінка. Проте щастя з того йому було — ніц, а тільки клопіт, дурний і докучливий. Жалоба чи ні — а слід було дбати про пожиток, виконувати обіцянки та чинити інші марудні речі, яких чекає громада від живої людини. Він заборгував музичному журналові кілька рецензій, які наразі подарували йому добру нагоду виплеснути притаєну лють, зловтішно тавруючи кислоту та технічний спирт, що ними сочилися деякі сучасні джазові потуги.
Завершивши коротку, але криваву розправу, Ян винагородив себе горнятком міцної кави та, накинувши нехлюйського смугастого халата, повернувся до комп’ютера, аби відправити рецензії до редакції. У занехаяній поштовій скриньці громадились кучугури мотлоху, непристойні, або ж інакше, нецікаві пропозиції, серед яких — жодного листа; уже налаштувавшись вичистити авгієві стайні одним духом, Ян кинув останній погляд на той непотріб і, здивований, притримав руку. Серед стосу різдвяних подій вирізнявся таємничий «хатній» розпродаж у Єврейському кварталі. Адреса була знайомою.
Ян відсмикнув пальці від клавіатури, мовби та пеклася. Невже вони ніколи не дадуть йому спокою — старий мудрий мрець та молода знадлива відьма? Невже сумніви та підозри довіку населятимуть його світ, наче мстиві примари — старий маєток?