— Ну та це ж… чудово?! Вона ж, наче, давно хотіла… Хіба ні?
Франц Канюк — майбутній татко? — не піднімав очей. Щось тут було не так. Він мовчав — дедалі довше, ніж годилося б. Нарешті він тяжко зітхнув і, відвернувшись до тьмяної плями вікна, промимрив:
— Мені потрібна твоя допомога. Тому я скажу тобі. Це… — він примружився, неуважно смикаючи ґудзика, — це не моя дитина.
Його обличчя лишалося незворушним, лише голос зрадив сірому, скакнувши вгору наче неврівноважений атлет. Ян потер очі, котрі попри все злипалися, мовби медом намазані.
— Франце, — позіхнув він, — чому ти такий впевнений? Ви ж подружжя, а не абищо.
Канюк зиркнув на нього із соромом та зневагою водночас.
— По всьому так виходить, свояк. Я ж лікар. Я знаю.
Ян ніяково запустив пальці у скуйовдженого чуба. Він не знав, що і сказати. Не те щоб він не здогадувався, що Марічка нехтує власним чоловіком, маючи якісь пригоди деінде… Та йому якось не випадало соромити її цими походеньками. Не маленька вже, либонь, сама краще знає…
— А що вона каже? — тихо мовив Ян. — Ти ж питався в Марічки, ні?
Франц не сказав нічого, а тільки стенув плечима. Красномовно і безпорадно. Мовляв, який у тому сенс.
А він же любить її, здивовано відзначив Ян. Терпить брехню, зносить зневагу… Нараз йому стало до біса шкода цього великого вайлуватого хлопчиська, котрий вперше, здається, збагнув, що світ не належить йому, як наївно гадалося доти.
— То чого ж це ти, Франце, хочеш від мене?
Той прочистив горло.
— Я… гм… Я хочу знати хто він… Мені вона не скаже.
Промовивши це, він підвівся, мовби скінчивши неприємну працю.
— Але навіщо? — підкинувся Ян. — Навіщо тобі знати? Ти вимагатимеш розлучення?
Той хитнув головою, наче норовливе теля.
— Ні. Якщо зможу цьому запобігти.
— То що ж… роститимеш чужу дитину? Знаючи, хто її батько?
Франц Канюк глянув зверхньо.
— Коли ти не базікатимеш, ніхто й не знатиме, — вагомо промовив він. — Я подбаю про те, щоби батько дитини не висував претензій. Так що, поговориш з нею?
— Неодмінно, — відказав Ян.
Лікар кивнув і поквапився геть, застібуючи пальто навскоси та гублячи рукавички. Лишається сподіватися, подумав Ян, що він не встиг іще призначити на сьогодні якоїсь важливої операції — за таких обставин навряд чи вона набавить пацієнтові здоров’я.
Заледве дочвалавши до ліжка, Ян знесилено впав долілиць. Голова гула, мовби хто користався нею замість гучномовця. От уже ця Марічка… ще в школі він збивав собі кулаки об нерозмінний натовп її кавалерів. Вона все перебирала, наче примхлива газдиня на ринку, та й одружившись, не припинила тої забави… За яким таким лихом вона шукала? Яке таке лихо нарешті надибала?
Ян незчувся, як знову поринув у неприємний, морочливий сон, в якому він переслідував містом якусь незнайомку, та все ніяк не зважувався до неї заговорити. Він мусив сказати їй щось життєво важливе, але не міг згадати, що саме…
— Альо, холєра, ти мене чуєш?
Ні, однозначно не це.
Він насилу розплющив око. На день уже давно як благословилося, і в цьому зимному світлі чужа пика над його ліжком виглядало особливо недоречно.
Ян не те щоби підскочив, але сахнувся так різко, що ледве не гримнув додолу.
— О, ти диви… — задоволено промимрила пика, — а я вже думав трупарку кликати.
— Трупарку? — безтямно спитав Ян.
Мартин присів на ліжко, не скидаючи навіть свого шкіряного пальта.
— Ну! Піднімаюся до тебе, дивлюся — двері прочинені, заходжу — а тутки все кров’ю захлюпане, ти лежиш, не ворушишся. Думаю, все, накрився, ентузіаст приватного розшуку…
Ян нарешті виборсався з ліжка, явивши собою алегорію всесвітньої кривди.
— Оце так ви смерть засвідчуєте? Кричите небіжчикові у вухо?
— Та де, — вищирився слідчий, — деяких зразу на розтин веземо. А кров чия?
— Моя. Не займай.
— Невдалий суїцид?
— Ні, вдалий, — пробурчав ведучий, — така тепер мода, ти не знав? І взагалі, забирайся геть з мого ліжка.
— Якийсь ти злий сьогодні.
— А ти — веселий, — огризнувся Ян.
— Маю добрі новини.
— А я — погані.
Мартин спочутливо хитнув головою, проте радісний вищир так і не зрушив з місця. Ян примружився — усі ці збіги… це вже просто непристойно.
— Іди чекай у вітальні, — звелів Ян, — я зараз, лише запхну голову під холодну воду. Ану як допоможе.
— Кави зварити? — запитав Мартин.
— А що сталося? — Ян здивовано вигулькнув з-за дверей ванни. — Ти записався до Армії Спасіння?