Немилосердний ранок висмикнув Яна зі сну, наче рибу з води: підскочивши та розплескавши рештки сновиддя, страждалець насилу розідрав повіки. Поряд, вимагаючи уваги, надривно репетував рибалка-телефон.
— Катастр-рофа! — гірською лавиною загуркотіло в слухавці, — Гадюку! Нарешті! Забили!
— Що?!
— Я к-казав! Казав тобі! І от!
Ян розпачливо позіхнув. Ну чому всі важливі новини неодмінно сиплються на нього спросоння?
— Казимире, що сталося?
— Кажу ж тобі! Глухий?! Смер-рть! Від нещасного випадку! Унаслідок убивства!
— А! — Ян ошелешено труснув головою. — Тобто, як це?
— Тр-руп, кажу! Все! Їду звідси! Геть!
— Та що ста…?!
Так і не дочекавшись належного шоку і зачудування, Казимир, вочевидь, кинув слухавку. Ян помацав вухо, роздумуючи, чи не звернутись йому до лікаря на предмет легкої контузії. Казимир був неперевершений — стихійне лихо, як не крути. А проте, горлопан міг і не подзвонити, збагнув Ян. Легко. Замість транслювати кримінальну хроніку, сів би тихенько на літак, та й чкурнув би кудись у вирій. І однак подзвонив. Лицар Казимир Діжка.
Підіпхавши подушку, Ян замислився. Що його тепер? Панікувати? Спати далі? Попри усі тривожні вісті, сон містив у собі солодшу принадність, і Ян уже готовий був махнути рукою на надокучливе світове зло, як телефон знову здійняв панічний лемент.
— Привіт. Є новини.
Ян саркастично усміхнувся.
— Цинічний нещасний випадок, здійснений з особливою жорстокістю?
— Що? З чим? — здивувалася Марічка. — Ти що, вже не спиш?
— Ну, — кивнув Ян, — жахливо, правда?
— Так ти вже знаєш?
— Я?
Марічка на мить замовкла, потім тихо розсміялася.
— Ні, ти зранку просто неможливий. Гадюку твого прикандичили. Сьогодні вночі.
— Як це сталося?
— Петро Величка переходив дорогу від ресторану до своєї машини. Тут його й перестріли якісь невідомі на високій швидкості. Удар-шок-смерть.
— Ага.
— Не ага, а що робити будеш?
— Ну, е-ее… — розгубився Ян, — шукати нову роботу?
— Дотепники! — розлютилася Марічка. — Вам би все гонором сяйнути! Як павіан — сідницею!
— Марічко, фу! — ледве стримуючи регіт, промовив Ян. Порівняння було диво яке гарне.
— Не фу, а думай!
Урочисто пообіцявши думати при кожній зручній оказії, Ян нарешті відклав слухавку. Подалі. Його вже так тіпало від вістей та провісників, що аж дивитися на телефон було бридко. На солодкий ранковий сон уже можна було класти грубезний дубовий хрест.
Зацькований лихими новинами, Ян поплентався в душ, де, разом зі струменем окропу, його пропекла ідея припасти собі про всяк випадок алібі. Дарма, що він не має машини, аби гасати нею на високій швидкості й завдавати шоку власникам радіостанцій, друг його Мартин, наче хитрий психоаналітик, може вхопитися за будь-яку обмовку. Отож, вчора ввечері він розмовляв із Рафчиком, а потім сидів над статтею про Майлза Девіса… Не густо. Девіс навряд чи візьметься свідчити, хіба Мартин погодиться підшити до справи спіритичний сеанс.
Проте, разом із кавовою пінкою, загусла інша думка — не йому, власне, а кому іншому треба подбати про двох надійних свідків старше вісімнадцяти. Де була в цей час його невловима відьма, чиї дружні візити, як правило, передують візитам слідчих із карного розшуку? Ян замружився. Заради всього святого, Леє, дай мені спокій! Заради бога, Леє, відгукнись!
Насмішкувато теленькнув злодюга-телефон.
Прихопивши чашку кави, Ян розшукав слухавку і зрештою відповів. Жіночий голос… Ага, розмріявся.
— Пан Ян Рейвах?
— Я.
— З вами хотів би поговорити Петро Величка.
Янові перехопило подих. Якусь хвилину тому він ладен був назвати дзвінок від Леї найнеймовірнішою подією дня. Дзвінок від мертвого боса, проте, складав гідну конкуренцію.
— Пане Рейвах? Ви мене чуєте?
— Ага. Ну то… з’єднуйте.
— Ні, нажаль, я не можу цього зробити. Пан Величка наполягає на особистій зустрічі. Якщо ви не проти приєднатися до нього у лікарні Святого Йозефа…
— Е-е… — замислився Ян, пригадуючи цю дорогу приватну лікарню, — а мене пропустять на нульовий поверх?
— Куди? — здивувалася гадюччина асистентка. — Там же морг!
— А я про що?!
Запала пауза.
— Пане Рейвах, — зрештою притишено мовила жінка, — не переймайтеся, я вас проведу, куди слід. За годину чекатиму на вас у приймальні клініки. Прошу, не баріться.