І продовжив покаяння. За якийсь час це, схоже, подіяло.
— Ми йдемо! — виголосила Марічка.
Ян тяжко зітхнув. Це ненормально. Просто ненормально.
Те, що він щойно вчинив, правда, теж не назвеш цілковитою нормою. Відшукавши в шухляді навушники, він ввімкнув диктофон. За хвилину гидливість на його обличчі поступилася місцем подиву, подив — бентезі. Бентега, проте, змінилася хижим вищиром, зобачивши який, Мартин неодмінно запропонував би йому роботу. Хитрюга Мартин. Ха.
ШОСТА ЗАПОНА
Нотатки Якова Левіна
Оповів раббі Хія, як у видінні його крилатий янгол Матат говорив про Творця: «Не минає й дня, аби не згадав Він про малхут, скинену в прах. Згадуючи про неї, Він б’є в триста дев'яносто небосхилів, і вони здригаються перед лицем Його гніву. А Творець плаче про шхіну, малхут, яка впала у прах».
Ми знаємо, як тяжко вигнанцям, що не мають надії повернутись додому. Та чи знаємо, що відчуває Той, хто вигнав нас, Той, хто збудував стіни й повісив запони? Залишатись єдиним і довіку розділеним мусить той, хто дає волю частині себе, свободу вибору тому, кого любить.
Шхіна — «та, що мешкає», слово, що має спільний корінь із мішкан — помешкання. Цариця мешкає серед нас, і вона ж — храм, вона — дім Творця серед його народу. Домівка, котрої прагнемо ми, цариця, за якою плаче Творець.
Недосконалі, але створені за Подобою, ми відпускаємо частину себе, аби поселити її в домі любові. Буває, в гніві чи в нестямі ми відштовхуємо її, прирікаючи на вигнання. І малхут іде від нас, і щодня тьмянішає небосхил.
— Так, значить, справдилося моє пророцтво, — мовила циганка, куштуючи терпкий, духмяний джин.
— Та справдилося, холерне, — похмуро визнав Ян.
Після замаху на шибеника-шефа станція принишкла, як миша під віником, тож ніхто й не глянув на Яна, котрий, замість катуватись добором музики, замкнув свою фонотеку й подався пиячити. Іда привела приятеля до невеличкого генделика під життєствердним назвиськом R.I.P., «спочивай у спокої», себто, скорочення, котре, викарбовують, переважно, на надгробках. Попри заклики «впокоїтися», публіка галасувала, конкуруючи за радіопростір з потужним ревиськом «Аеросміт». І однак тут було затишно, хоча із тишею цей затишок не мав нічого спільного.
— П-піфія, — несхвально додав ведучий, — і вгадала ж, на мою голову…
— Я — вгадала? — розсміялася Іда Кролева, — та я знала це від самого початку!
Ян припинив гіпнотизувати зеленаве око вузького келишка.
— Тобто?
— Я давно знала, що Гадюка запропонує тобі станцію. Старому вже зле від високих частот, і він чекав лише на зручну нагоду здихатись докуки. До того ж, він, здається, збирається одружуватись.
— Ти звідки знаєш?
Циганка повела плечима.
— На картах розкинула.
Ян невесело усміхнувся, роздумуючи про те, що іще місяць тому він розцілував би пронозу-циганку й виконав би дикунський танок навколо стола. Тепер його не тішило ані нагле виповнення мрій, ані Гадюччине полюбовне щастя.
— І він іще вередує! — здивувалася ворожка. — Хіба ввічливо дарованому конику в зуби заглядати?
— Ну, Кассандро… — лукаво всміхнувся Ян, — а троянцям ти радила інакше!
Іда закопилила криваво-червоні губки, потім не втрималась, розсміялась і махнула заклично до кельнера, забринівши намистами, наче танцювальний бубон.
Через галас та дзенькіт Ян не відразу почув виклик телефону. Апарат, проте, напосідав, ледь не обірвавши власникові кишеню.
— Марічка? Що таке?
— Ян, ти де? Уже починається!
Той сторопів.
— Що починається? Апокаліпсис?
— Дурний ти! Показ! — Марічка замовкла на мить, інтонація її змінилася. — Так ти що, не знайшов запрошення, яке я тобі вчора лишила?
— Ні! Про що мова?
— Яа-аан! — простогнала та. — Просто посеред стола! Червоне! Велике! Як це можна було не помітити?!
«Щось не те з очима»… — злостиво сповістив з динаміків Стів Тайлер. Ян заткнув пальцем друге вухо.
— Та поясни нарешті, що відбувається!
— Показ нової колекції одягу, — зглянулася на брата Марічка. — Лея виставляється, розумієш? Її показ!
— І що? — Ян насилу згріб себе у жменю. — Чого ти вирішила, що я мушу там бути?