В очах смеркалося, і Ян дозволив собі на коротку мить стулити повіки, проте повіки зімкнулися із певністю надгробка, поривом зануривши власника у тепле та комфортне небуття.
Мартинові довелося довго (і зрештою, ногами) грюкати в двері, аж доки нещасний ведучий з каламутним поглядом та непевним поступом невпокоєного мерця не встав, аби відчинити.
— Ну? — з порогу вскач посунув слідчий. — Де рятівні свідчення? Де невідпорні аргументи? Чи відразу запропонуєш мені черговий анекдот із життя своєї сестри?
Ян звів тоскний погляд, проте Мартина, друга його дитинства тут не було. Посеред вітальні стовбичив інспектор Цуг, дошкульний та ворожий. Не вибачив, певна річ. Та й не вибачить уже. Ян зітхнув.
— Ти поспішаєш? І кави не вип’єш, не замкнувши в катівні десяток-другий безневинних жертв?
— Аби зробити тобі приємне я цілком можу урізноманітнити ранок арештом одного-двох винних. То з кого починати?
Ян безсило впав на канапу, потер очі, а потім випростав руки долонями вгору.
— На.
— Що? — розгубився слідчий.
— Ну давай, одягай свої браслети.
— Та не брав я наручників! — дратівливо чмихнув Мартин.
— Чудний ти, як на гулянку — так з наручниками, а як на арешт — то без… Ну раз нема наручників, то я піду зроблю кави. Бо ж нащо тобі на допиті непритомне тіло?
— І мені зроби, — буркнув слідчий, — заснеш тут із вами…
Простуючи на кухню, Ян глузливо гмукнув. Мартин, отже, теж не спав, мудруючи над тим, що заховано у нього в рукаві. Цікаво, може слідчому більше пощастило із мозковим штурмом? Все ж таки, фахівець!
Ведучий прискіпливо глянув на гостя, пропонуючи йому велику чашку густої кофеїнової суспензії. Інспектор незворушно прийняв хабара.
— Ну, то чому ти вважаєш, що твоя краля не мила руки в крові старого єврея?
— А ти як гадаєш? — ризикнув Ян.
Мартин здивовано кліпнув очима.
— А хіба не я повинен задавати питання?
— Ти, звичайно, — заспокоїв його ведучий, — я хотів тільки пересвідчитись, що не пропустив чогось очевидного. Ну, коли б ти захищав її в суді, то що міг би сказати на її користь?
— Та нічого хорошого, — скупо всміхнувся слідчий, — хіба тільки те, що від смерті Левіна вона не отримала жодного зиску.
— Ага, справді, він же заповів кошти якомусь, ти казав, шпиталю… — Ян замовк. Останні його відвідини лікарні були на диво дурнуватими — від пропозиції занотувати посмертні віщування свого шефа до бідолашного навіженця, котрому погрожував електрошоком заїжджий професор…
Ян хитнув головою. Повіки зрадливо злипалися. Йому й самому не завадив би електрошок…
— А якому саме шпиталю, ви змогли дізнатись?
— Та якійсь клініці у Ваславських Бродах, — знехотя відповів Мартин. — Ну годі. Ти збираєшся… Що таке?
Ведучий завмер із божевільним поглядом пророка, що в голодній нестямі готується проголосити черговий Апокаліпсис.
— Уваславськихбродах… — на одному диханні пробурмотів Ян, — тамтешня філія Святого Йозефа?
Мартин кивнув, і тут-таки Яна розібрав істеричний регіт. Не те щоби розташування клініки видалось йому таким кумедним, просто кількатижнева напруга нарешті хлюпнула через вінця, сколихнувши брудну піну недосипу та душевних потерпань. Мартин незворушно перечекав бурю у склянці.
— Докази! — нагадав він.
— Будуть тобі докази, — пообіцяв Ян, витираючи сльози. — Ти на машині?
— А нащо?
— Здійснити невеличку екскурсію. До Ваславських Бродів. Будемо знайомитись із професором Салімом, який полюбляє електрошок і грошовитих клієнтів.
Мартин звів одну брову. Глянув неприязно. А потім несподівано розсміявся.
— А все таки можеш думати, коли притиснути як слід.
— Ти знав?! — вразився Ян.
— Я? Та звідки? Це ти в нас ведеш інтимні бесіди зі свідками — я їх тільки допитую. В результаті ти, а не я, маєш необхідну інформацію. Тільки не хочеш нею ділитись.
— Так ти що, зумисне влаштував цей балаган?
Слідчий паскудно всміхнувся і поліз у кишеню, звідки видобув аркуша з печатками.
— Це — ордер на арешт панянки Брахи, — повідомив він, — демонструю, аби ти не вважав мене за балаганного блазня. Проте я справді сподівався, що з тебе буде користь.
— Ниций шантажист! — обурився Ян.
— Від шантажиста чую, — радо відгукнувся Мартин, — віддай мені, до речі, диктофон!
Ян спроквола усміхнувся. Старі друзі, вони навіть думали однаково.