— Та щоб я здох! — заприсягся Ян, прощаючись з ворожкою.
Життя поволеньки повертало втрачені барви. Янові заманулося повештатись містом, зазираючи до кав’ярень та книжкових крамниць, постояти над вухом коваля-віртуоза зі Староміської площі, розворушити стоси старих листівок на блошиному ринку коло ратуші, купити, нарешті, смажених каштанів з корицею і просто собі усмак побити байдики, втішаючи себе, мав зарюмане маля — солодким цукерком.
Каштани були гарячі, якраз добре присмажені, пакуночок брунатного паперу випромінював пахощі лісу і вогнища. Щойно Ян притулився до кам’яного водоймища, аби зручніше вдатися до імпровізованого сніданку, як в кишені бридко й вимогливо зателенькав телефон. «Хата» — писало на екрані. Це, певна річ, Міла зі своїми зворушливими потерпаннями за його справи. Колись раніше… — подумав до себе Ян, незворушно дивлячись на екран телефону, що аж дрижав з нетерплячки, — колись раніше, коли він жив собі сам, «хата» була мовчазною і байдужою до його позахатніх справ… Тепер — на жаль? на щастя? — все цілком інакше. Зітхнувши, Ян вимкнув звук і, поклавши осоружного апарата до кишені, приділив нарешті належну увагу ще не застиглим каштанам.
Питання, однак, залишалося нерозв’язаним. Що йому тепер — вертатись додому, відпочити перед нічною зміною? Воно і варто би, тільки не хотілося, хоч плач. Пояснювати оте все Мілі, приймати її щиросердні, лагідні втішання… Заради Бога! Лише не це!
Лишалося, отже, тільки одне — піти до гладоморні. «Гладоморні», тобто. Набратися наснаги вкупі з кавою чи як вже там складеться.
«Гладоморня», хоч про що би не свідчила ця містка назва, була пивницею, чи, як тут казали — господою. Голодом, тут, певна річ, не мордували, але ішли сюди не за тим аби попоїсти, тож, коли черговий п’яничка хитливо рушав надвір, завсідники звично глумилися, що то йому, мовляв, від голоду макітриться.
Такі назви набули популярності ще в часи Першого Університету, коли прикметами спудейської пиятики стали свобода та блюзнірство. В місті якось водночас забракло святого, зате стало якраз удосталь кумедного. Так і повелося — пивниця «Пекло» упритул до монастиря, ресторація «У ката» коло ратуші… «Гладоморня» була одним з реліктів тої славної минувшини, але для Яна вона була значно більшим — притулком втомленого духу, куди зазирали добрі знайомі та старі друзі.
Зараз, природно, в господі було майже порожнє. Друзі й знайомі, прагнучи розради та пива, збиралися над вечір, а тим, чий дух утомлений вже просто зранку, не слід було і з хати потикатись. Але ж не всі такі мудрі, зітхнув Ян, прямуючи до шинквасу. Він вже готувався перемовитись хіба із заспаним шинкарем, та тут, на його подив, бовваніла ще одна знайома пика.
— Ти диви, іменинник! — дратівливо промовила пика. — Бадьорий, як бадилля… Як тобі, холєра, вдається?
— О, Мартин! — вражено мовив Ян, — а ти тут яким лихом?
— Ти як гадаєш? — пробурчав той. — Це в тебе субота з поправин починається, а в мене, курва ясна, зі свіжого небіжчика… Муха! — заволав він до шинкаря. — Де там мій тонік? І кави давай, поміцніше — щоб аж зуби звело! Чуєш?
Муха щось ствердно промимрив з-під шинквасу.
— Слухай, Мартине… — задумливо промовив Ян, — хороше діло — небіжчик…
— Тобто? — кліпнув очима слідчий. — Це ж в якому сенсі?
— Мені додому йти не хочеться, а податись нема куди. Давай, бери мене з собою. Я тобі там протоколи писатиму… абощо.
— Отакої! — звів брови Янів товариш. — Вперше бачу, щоби подружнє, вважай, ліжко, міняли на трупарню! Хоча… а чого ні? — Мартин начебто тяжко замислився, але губи його вже самочинно складалися в лихий вищир. — Ану ж цікаво, на якій хвилині ти почнеш благати відпустити тебе до мами?
От уже ні — заприсягся собі Ян. Так він зробив свій перший крок до того темного і химерного, що йому наобіцяла щедра ворожка. Йому, певна річ, і не марилось, що сходи, на які він ступив, ведуть до зірок. Або, інакше кажучи, у безвихідь.
ТРЕТЯ ЗАПОНА
Нотатки Якова Левіна
В книзі Брейшит сказано: «Якщо скуштуєш ти від дерева пізнання добра і зла, повинен будеш померти». Воістину пізнання принесло до світу смерть.
Слід розуміти, що не всяке пізнання веде до виправлення світу. Прагнення знань заради себелюбної насолоди, а не заради єднання з Творцем — причина довічного покарання людства смертю. Взявши від забороненого дерева, Хава розломила світ навпіл, розбивши єдність на добро і зло, створивши протиставлення, котрого раніше не існувало. Таке пізнання є творенням, та не Сяйво Всесильного сочиться в світ, але чорне світло, яке зветься іще нечистотою.