— Ти вже познайомився з моєї названою сестрою? — радше ствердно запитала Лея Браха. — Добре. Хочеш почути решту історії?
Ян кивнув, мовби вона могла це бачити. Будь-що тепер здавалося можливим.
ВОСЬМА ЗАПОНА
Нотатки Якова Левіна
Повідав Йеіва Сава: «Подивись — таким є шлях Тори: спершу, починаючи відкриватись шукачеві, вона кличе його натяком. Якщо він зрозуміє — добре; якщо ні — вона шле йому звістку, називаючи його простаком».
Сказано, що Тора існувала завжди, і саме життя є дією з осягнення закладеного в ній сенсу. Закрита запонами, вона кличе кожного з нас, підштовхуючи до лабіринту, у серці якого заховане одвічне і невимовне.
Проте сказано також, що робота з осягнення Тори — це сила, що тримає світ, і ті, хто ідуть дорогою пізнання одвічного, немовби самі створюють Тору.
І знає мудрий, що священна таємниця не існує без того, хто іде лабіринтом. Загадка — це лише плутана нісенітниця, якщо відповіді на неї не знайдено.
Проте «прекрасна діва, відкрита й прихована», як зве Тору Йеіва-старець, кличе нас натяком, мовби пропонуючи гру, називає нас простаками, мовби кидаючи виклик.
Мій лабіринт не має виходу; я заплутався, схибив зі шляху. І здається мені, засліпленому розпачем: шукаючи правди, ми тримаємо світ, а одвічне ніщо дивиться на нас із прихованим поглумом.
Неначе викликаному на дуель, йому запропонували вибрати час та місце, не дозволивши, проте, залучати секундантів; йому й не хотілося жодних свідків, тож довелось іще боронитися від силоміць пропонованої Мартином моральної підтримки та зручних у використанні шпигунських пристроїв.
Відвоювавши, нарешті, кусник свободи, він похапцем заскочив додому, де замислено поголився, лишивши на щоці криваву борону, і по тому вирушив до «Гладоморні» — місця, яке вважав своїм, а відтак сподівався на магію власної домівки, котра, буцім, боронить від нечистої сили. Хіба сам запросиш її зайти.
Він і запросив, та ще й визвався показати дорогу. Не треба було й ворожки, аби зрозуміти, що тепер його не врятує жоден оберіг.
Відьма постала з тіні коло костьольної брами — простоволоса під сніжним порохом, запнута в чорне, немов велетенський крук. Вітер грав її рудою гривою, наче бусурманським прапором, а погляд, колючий та зимний, пробирав незгірш труйної криці.
— Рада тебе бачити, — промовила вона.
— Жартуєш! — дорікнув він.
— Які, достобіса, жарти?! — знизала плечима Лея. — Ще хвилина, і я б обернулася крижаним стовпом, як безталанна дружина дурника-Лота.
— Соляним стовпом, — уточнив Ян.
— З поправкою на кліматичну зону, — пояснила вона, — содом слід було покарати морозом…
— Остудити запал, — усміхнувся Ян.
— Охолодити пристрасті, — погодилась Лея.
Вони перезирнулись, наче впіймані на гарячому. Ян зітхнув.
— Мені тебе бракувало.
Лея опустила погляд.
— Мені… теж.
Він уже встиг забути, як із нею було легко. Легко і просто, як у вільному падінні. В її голосі — ані відруху провини, мовби то не вона уникала його, ігноруючи листи та дзвінки. Проте, це вже не важило. Поряд з нею все втрачало вагу.
До «Гладоморні» вони ввійшли не дуелянтами, але добрими друзями після довгої розлуки.
— Будеш вино?
— Гаряче!
— Чайник?
— Два!
Янові пригадалось мимоволі, як в далекому дитинстві він ридав ридма, збивши коліно, і як мати втішила його, купивши морозива: біль, притлумлений радістю, і втіха, сповита болем — спробуй, розбери…
— Ти чудово виглядаєш!
— А ти чудово забиваєш баки!
— Це не баки — це бакенбарди!
— Бакенбарди? А шрам звідки? П’яний цирульник голив?
— Ні, сліпий грабіжник!
Це було просто й неминуче, і ніхто з них не хотів розривати чар. Всяка ворожба, однак, вичерпується — з ударом годинника, криком півня чи останньою краплею трунку.
— Я ще замовлю!
— Досить.
Лея обережно відставляє склянку, мовби боячись не втримати. Піднімає погляд, напружений і нестямний, бентежно нагадуючи причинну Міріам.
— Я обіцяла розказати тобі, — ледь чутно говорить Лея.
Ян підбирається, мовби в передчутті удару.
— Може… не варто?
Вона кволо всміхається.
— А чим потім Мартину відзвітуєш? Позбавиш найкращого друга омріяної нагоди покарати убивцю?