Лея безсило опускає долоні на стіл, на мить повністю пірнаючи в колишнє. Її погляд страшний і незмигний, мовби пекло, в яке вона зазирнула, дивиться тепер на світ її власними очима.
— Тоді… — ледь-чутно продовжує вона, — я вийшла з його дому і подалася вулицею, не тямлячись, куди йду. Минула година, може, коли я спинилася на Кам’яному мосту коло розп’яття, над яким насмішкою вибито по-хебрейськи «Святий бог, святий єдиний…» І тоді я збагнула, що наробила. Бігцем я помчала назад, але звісно, вже було пізно… В його револьвері було дві кулі, третя пройшла навиліт… — Лея усміхається моторошно і глумливо, — Творець, вочевидь, скористався наданим шансом.
— Але, — Ян приголомшено прочищає горло, — але де ж тоді зброя?
— А! — криво всміхається вона, — зваживши на ситуацію, я зрозуміла, що хочу геть звідси з новою, не знаною доти силою. Тоді я вирішила створити обставини, що сприяли би відкриттю розслідування — Шварценберг був би першим підозрюваним… Я забрала револьвер з Левінової долоні, витерла її шматою і пішла, закривши за собою двері. Я не знала тоді, що ключ був у замку, двері просто замкнулися на заскочку. Смішно вийшло, правда?
Смішно… Ян незряче дивиться на світло, і в очах його танцюють вогненні цятки. Йому не хочеться уже знати завершення історії, проте потрібно пройти цей шлях до кінця — для того, бодай, аби зачинити за собою двері з іншого боку.
— А що Шварценберг? Його ти теж намовила до експерименту?
Лея дивиться скривджено, проте усміхається із розумінням. Вона б, либонь, теж іронізувала на його місці. Ще й не так іронізувала би.
— Ні. Його я намагалася попередити. Він зустрівся зі мною, і я розказала все, що йому слід було знати. Проте Шварценберг запевнив мене, що йому нічого не загрожує. Що він має дружні контакти в есбе… Тепер я розумію, що «дружні контакти» означає радше «спільники», що він погрожував комусь із них викриттям, коли не припинять розслідування… Ну і ті, певно, вирішили, що знищити його буде дешевше аніж судити.
Лея рвучко зітхає, приклавши руку до брови, мовби катуючись головним болем.
— Мені шкода. Шкода їх обох. Пам’ятаєш, я намагалася розказати тобі, ще тоді, після різдвяного балу. Проте не… не склалося.
Янові відразу ж пригадується її нищівний погляд, її розчарування, його власну лібідозну істерику. Він міг би допомогти їй, а натомість залишив торувати геєну сумління наодинці. Ось тепер йому насправді погано.
— Замовиш іще вина? — втомлено промовляє Лея. — Або, краще, чогось міцнішого на заміну.
Ян мовчки киває, закликаючи кельнера.
Поки той несе їм дві склянки «Єгермейстра», міцного чорного питва з червоним просвітком, Ян та Лея мовчать, вперше за сьогодні дослухаючись до голосів, шуму, притлумленої музики із надр захриплих підсилювачів. Чужий світ, до якого Ян належав іще сьогодні зранку.
— То як, — спроквола усміхається вона, — тепер ти вважатимеш мене за убивцю?
Він намагається впіймати її погляд.
— Я не суддя тобі, Леє. Немає такого закону, що забороняв би любити.
Вона не відводить очей.
— Немає такого закону, що карав би за брак любові. Проте союз із тим, кого не любиш, наражає обох на велику небезпеку.
Чи треба тлумачити її слова? Просити остаточної правди? Чи, може, краще буде затримати бодай би відгомін таємниці?
— Чому… чому тоді ти приходила до мого дому?
Вона стиха сміється.
— Та літера, авжеж… Але був іще лист про хатній розпродаж та санітарка, що вчасно нагадала тобі про зневаженого професора Саліма… Я давала тобі підказки, бо хотіла, аби ти сам дійшов правди, позбавивши мене від обіцянки мовчати про Міріам. Саме ти, а не хтось інший… Скажімо так, я запросила тебе на танець, а ти не відмовив.